Мігель де Сервантес - Скорочено Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

читати і не бажала, щоб ніхто на селі не прочитав його та не взнав її секретів. Тоді Санчо переказав їй листа, і сеньйора дуже прохала повернутися дон Кіхота до Тобоса. Дон Кіхот же поцікавився, чи не оберталося зерно в руках Дульсінеї на перли.

"А які коштовності подарувала вона тобі, прощаючись, на знак вдячності за вісті про мене, які ти приніс? Це старовинний звичай і дуже поширений між мандрівних рицарів та їх дам".

Санчо Пансо сказав, що зерно не перетворювалось на перли, а на дорогу Дульсінея дала йому шматок хліба, сир і більше нічого.

"Вона надзвичайно щедра,— відмовив Дон Кіхот". В цю хвилину цирульник попередив, щоб всі почекали, бо треба було напоїти коней, а їм поснідати. Під час сніданку на шляху з'явився хлопець, який, пильно придивившись до дон Кіхота, впав перед ним навколішки і заплакав. Це був Андрес, якого ідальго одв'язав від дуба і захистив від селянина, лупцюючого хлопця. Дон Кіхот теж упізнав Андреса і розповів товаришам пригоду, яка трапилась з хлопчиком. Потім ідальго захотів, щоб Андрес сам розповів, яку користь приносять мандрівні рицарі. Але хлопчик відповів, що селянин не тільки не заплатив йому грошей, а ще й дуже знов побив.

Почувши таку відповідь, дон Кіхот підвівся з землі і вирішив поїхати до селянина помститися за ображеного, бо обіцяв Андресу так зробити, якщо йому не заплатять гроші. На це Доретея сказала, що згідно з обіцянкою, він не має права втручатися в будь-які пригоди, поки не скінчить її справи. А Андрес замість усих помст попрохав краще дати йому поїсти та грошей, щоб дістатися Севілії. Санчо витяг шматок хліба і сиру і дав їх хлопцеві. Андрес узяв їжу і, зрозумівши, що ніхто не дасть нічого більше, похнюпився й пішов далі, але, рушаючи, сказав дон Кіхотові: "Благаю вас, сеньйоре рицарю, якщо другого разу ви побачите, що мене рубають на шматки, не підходьте й не допомагайте мені. Залишіть краще мене з моєю недолею. Хоч би яка велика вона була, мені буде не гірше, коли ви надумаєтесь допомагати мені. І будьте прокляті ви і всі мандрівні рицарі, що коли-небудь народилися на світі".

Андресове оповідання збентежило нашого рицаря, а товариші мусили стримуватись, щоб не засміятись і цим не дратувати дон Кіхота ще більше.

Розділ XXIII

(де оповідається про те, що трапилося в корчмі з усією компанією дон Кіхота)

Добре поївши, всі осідлали своїх тварин й без пригод приїхали на другий день в корчму, що так лякала Санчо Пансу. Корчмар, корчмариха, їх дочка й Маріторнес, побачивши дон Кіхота й Санчо, впізнали їх, вийшли з корчми і радісно привітали. Дон Кіхот попросив, щоб йому впорядили ліжко, бо він дуже втомився і хотів би відпочити. Корчмариха виконала прохання, ідальго ліг спати. Тим часом священик наказав приготувати їм поїсти, і корчмар, сподіваючись на гарну плату, зготував непоганий обід. За обідом, у присутності корчмаря, корчмарихи і всіх подорожніх йшлося про незвичайне божевілля дон Кіхота й про те, як його знайдено. У цей час корчмар сказав, що на подвір'я в'їхало чотири вершники з списами та щитами, всі в чорних масках, а з ними якась жінка, теж у масці, і два хлопці. Почувши це, Доротея закрила собі обличчя серпанком, а Карделіо зайшов у кімнату, де спав дон Кіхот. Четверо вершників, поважні на вигляд, злізли з коней, а один з них, взявши жінку на руки, посадив її на стілець, що стояв коло дверей кімнати, куди ввійшов Карденіо. За весь час ніхто з цих людей не зняв маски й не сказав ні слова. Тільки жінка глибоко зітхала. Хлопці, що були разом з вершниками повели коней до стайні. Бачивши все це, священик, якому дуже хотілося дізнатися, що то за мовчазні й таємничі люди, пішов слідком за хлопцями до стайні. В одного з них він запитав, хто то за люди, що приїхали у корчму. Той відповів, що вони нічого не знають, бо самі подорожують з ними тільки два дні, "вони попросили нас піти з ними до Андалузії, обіцяючи добре за це заплатити".

Хлопець зрозумів тільки те, що це, мабуть, пани. А жінку вони везуть силоміць, бо вона постійно мовчить, зітхає та стогне.

Тим часом Доротея, почувши зітхання замаскованої дівчини, пройнялася почуттям жалю до неї. Вона підійшла і запитала, що ту змушує бути в такому поганому стані. Але жінка плакала й мовчала, поки не підійшов вершник і не сказав, щоб Доротея не турбувалась і не пропонувала нічого замаскованій, бо вона невдяча і постійно бреше. Нарешті дівчина заговорила.

"Якраз через свою правдивість я й опинилася в такому нещасному стані. Вас я першого беру за свідка, бо моя правдивість і зробила вас зрадником і брехуном".

Карденіо, що був од жінки тільки через двері, її голос здався дуже знайомим. Він гукнув:

"Що це я чув? Що це за голос торкнувся мого слуху?"

На ці слова жінка встала і хотіла ввійти в кімнату, де знаходився юнак. Але вершник затримав її і не дав ступити й кроку. З похапливості та замішання фата, що вкривала їй обличчя, впала й відкрила незрівняну вроду дівчини. Вершник теж не втримав маску і вона впала на підлогу. Доротея підвела очі, скрикнула і впізнала дона Фернанда, який впізнав і її. Проте, він тримав у руках дівчину — Люсінду. Почувши голос, Карденіо хоробро вийшов з кімнати дон Кіхота. І всі впізнали один одного. Люсінда перша урвала мовчанку і попрохала дон Фернанда залишити її, бо доля допомогла несподіваним шляхом знов зустрітися з нареченим Карденіо. Доротея з Люсіндиних слів зрозуміла, хто вона така. Та бачачи, що дон Фернандо не випускає з рук дівчину, підійшла до того, схилилась навколішки і сказала, вмиваючись гіркими сльозами:

"Скажу, нарешті, сеньйоре: хочеш ти