Євгеній Петрович Федоровський - «Штурмфогель» без свастики

замовк. Мимо пропливали горбисті далі, темні букові й дубові ліси. Мелькали невеличкі села — в палісадниках дрімали будиночки, причавлені черепичними покрівлями; сонні корови брели асфальтованими вуличками, так само сонно били в дзвони кірхи, і селяни ліниво прибирали гній…

Посеред сіл на майдані стояли обвиті стрічками стовпи — «Травневе дерево». «За дідівським завітом, стрічками я повитий, в честь наших дружин і дівчат, в знак дружби стою До кінця, щоб жили в сім'ї одній, вірні Баварії своїй…»

— Тут є цікавий звичай випробовувати силу й спритність, — сказав Зейц. — Хто видряпається по такому стовпу, той здобуде нагороду — кавник чи каструлю, а якщо сміливець досягне самої верхівки, заробить чоботи.

По околицях містечок і сіл до капличок тулилися кладовища — над рядами хрестів височіли монументальні пам'ятники воїнам, які загинули на полях битв, «померлим для того, щоб жила Німеччина…»

«Все складається якнайкраще. Головне — обжитися. — Вайдеман скоса глянув на Піхта. — Навіщо він дратує Зейца?»

— … А тобі треба б подумати про це, Вальтере, — долинуло до нього. — Тут, у добрих старих пивницях сіл народжувався наш рух… Частіше згадуй про це…

«Які пивниці? А-а, ось він про що…»

Машина йшла повз старовинний високий будинок з червоної цегли, обвитий по даху плющем та виноградником. Над аркою висіла декоративна пляшка вина з вивіскою: «Поспішай на вогник».

— Зупинимося? — запропонував Піхт.

— Треба поспішати, — сказав Вайдеман.

— Ну, дідько з вами, — махнув рукою Піхт і знову присікався до Зейца. — І взагалі, Вальтере, за давньою дружбою скажу, що справи в тебе тут не блискучі. Ти політичний керівник, а Мессершмітт бавиться тобою, як кіт мишкою… Ні, ні, не заперечуй! Не з нього, а з тебе спитають, як виконуються накази фюрера.

— Я краще за тебе тямлю у своїх справах!

— Заспокоюй себе, Вальтере, заспокоюй… Та коли раптом Мессершмітт посковзнеться, він звалить усю провину на тебе й оком не моргне.

— Я не хочу говорити про це! — не витримав Зейц і так крутонув кермо, що «мерседес», рвонувши вбік, зі скреготом промчав узбіччям.

— Ти ні чорта не знаєш, що коїться в тебе під носом, Над чим працює зараз Мессершмітт?

— Він робить літаки.

— Він намагається модифікувати свою єдино вдалу, але безнадійно застарілу модель, як літня модниця свою останню сукню. А між іншим капітан Вайдеман, який сидить поруч мене, буде займатися зовсім іншим.

— Чим же? — зацікавився Вайдеман.

— А хіба Зейц тобі нічого не пояснив? — лукаво спитав Піхт, подивившись на червону потилицю коротко підстриженого Зейца.

— Звідки мені знати, чим займається цей старий бобер Зандлер, — буркнув оберштурмфюрер.

— От про це я тобі й кажу, Вальтере… Ти, Альберте, матимеш справу з новими реактивними літаками. Діло це марне, але ризиковане. Хейнкель уже обпікся на ньому.

— Поясни до пуття, Паулю! Ні Мессершмітт, ані Зейц нічого про це не казали.

— Тобі, очевидно, розповість той, хто безпосередньо працює над цими літаками, — Зандлер… Я ж небагато знаю. Відомо лише, що вони диявольськи швидкохідні. В них нема гвинта. Замість гвинта розвивають тягу і несуть літак уперед реактивні двигуни… Коли гармата стріляє, ствол відкочується назад…

— Третій закон механіки…

— От-от. Машина з реактивним двигуном може досягти навіть звукової швидкості! Хейнкель першим зробив таку штуку, але його випробувач. Варзіц наклав у штани, коли літачок мимоволі втягло в піке й затрясло, як пневматичний молоток.

— Що з ним сталося?

— Він потрапив у флатер… Ну, та ти з цим флатером ще зустрінешся.

— А Варзіц загинув?

— Поки що ні. Того разу він викрутився. Йому пощастило випірнути з парашутом. Так от, після Хейнкеля до цих самих реактивних штучок узявся Мессершмітт… — Піхт знову подивився на червону шию Зейца й додав голосніше — Але в Мессершмітта є такий бевзь, як Зейц, і йому все сходить з рук.

Зейц засовався на сидінні.

— Ти не нападай на Вальтера, — сказав Вайдеман примирливо. — Ну, що вдіє Вальтер у своєму становищі? Мессершмітт вхожий до самого фюрера, а Удет йому перший друг.

— Помиляєшся, Альберте, — скреготнув зубами Зейц. — Я можу заподіяти таке, що й Піхту не сниться.

«Мерседес» вилетів на розвилку. На лівій стрілці дороговказу було написано: «Дахау», на правій — «Лехфельд». Зейц повернув праворуч. Дорога пірнула в буковий ліс. Промайнув позеленілий від моху замок із укритим ряскою болотцем, через який було перекинуто напівкруглий кам'яний місток. Мигнула вивіска: «Добрий затишок».

— Колись у підвалах таких руїн майстри кували обладунки для рицарів, — мовив Піхт.

— Один Лоренц Хельмшмідт чого вартий! — додав Зейц, намагаючись примиритися з Піхтом.

— Хто цей хлопець? — запитав Вайдеман.

— Він кував чудові лати, — сказав Зейц. — Екстра-клас! Вони не могли зрівнятися ні з нюрнберзькими, ні з віденськими, ні з італійськими.

— А Лоренц Розенбаум?!

— Це був геній! Яка прекрасна його «Юдіф»! Дуже тонка робота. — Зейц на мить повернувся до Вайдемана. — Він її викарбував на медалі краще за цього маляра-італійчика Кастельфранко, Альберте. Так, на аугсбурзькій землі завжди були вмільці. Раніше кували лати, тепер літаки…

Із лісових сутінків машина вибігла на рівнину. Попереду гострими зубцями дахів червонів Лехфельд. Але перше, що впало в очі Вайдеманові, було кладовище. Величезне кладовище, неначе виставлене напоказ. Поряд з білими кам'яними хрестами стояли літакові гвинти, що свідчили про належність померлих до авіації. Вайдеман з острахом скосив очі на ці могили, що не пройшло повз увагу Піхта. Пауль поплескав його по плечу:

— Це невдахи, Альберте… А нам поки що щастить.

Зейц звернув до авіамістечка, забудованого однотипними будиночками. Лише кілька особняків порушували одноманітність. Сам аеродром було огороджено з фасаду цегляним муром. Солдат біля прохідної пропустив машину Зейца. «Мерседес» підкотив до бетонної одноповерхової будівлі з маленькими, неначе бійниці, вікнами. Біля входу стояв вартовий. Побачивши офіцерів, він хвацько підкинув гвинтівку «на караул».

Вайдеман, випрямившись, пішов слідом за Зейцем. «Ну, тепер тримайся, раб божий!»

Усі троє пройшли темним коридором у самий кінець і відчинили важкі, оббиті шкірою двері. Перше, що відчув Вайдеман, важкий дух прокуреного кабінету.

— Ви поквапилися, панове. Похвально, — сказав Зандлер.

Вайдеман відчув, як суха Зандлерова рука стиснула його руку, а вицвілі світлі очі вп'ялися в його обличчя, «Ось кому я довірю свою долю».

— Вам, капітане, спершу доведеться повчитися. Ви повинні вивчити досконало нові галузі аеродинаміки та будови літака, на якому будете літати. Час у вас поки що є.

— Не зовсім розумію вас, професоре.

— Потім зрозумієте. — Зандлер поклав руку на м'язисте плече Вайдемана. — Вам кортить подивитися на літак? Ходімо.

Професор повів гостей до ангара, який охороняли двоє солдатів.

— Зачекайте мене тут.

Вайдеман, Піхт і Зейц зупинилися біля