Галина Василівна Москалець - Сентиментальні мандрівки Галичиною

ззаду і, вхопивши туркеню за ноги, втопила її у діжі. Потім вона зняла бесаги з коня туркені, а коня відпустила. У бесагах було повно золота і срібла. За них жінка й побудувала церкву, а золоту чашу, що була в скарбі, там поставили для причастя. Мабуть, це правда про чашу, бо мені розповідали, начебто священик уже в наші часи поробив золоті зуби усій родині з тієї чаші. Син священика, дуже неприємний тип, справді мав повний писок золотих зубів, я сама бачила.

Менше з тим. Зараз не про це. Я зайшла до буцімто садиби Франка, жінки дали мені гумові чоботи і розповіли детально, як пройти до цвинтаря опирів. Вони сказали, що письменник Роман Горак пропонував огородити це місце й поставити знак. «Там ще збереглись у траві рештки дерев’яного хреста», — попередили мене. І я пішла вниз до зеленого магазину, звідки треба було перейти через чиєсь подвір’я і там мав бути місточок, а цвинтар на горбку. На подвір’ї я спитала молоду жінку, і вона провела мене, бо саме збиралася йти за коровою, яка паслася в череді. Вона не заперечувала, що це цвинтар опирів, певно, вже були такі, що шукали його. «А що то за хрестик?!» — спитала я, кивнувши на невеликий металевий хрест, прибраний вибляклими штучними квітами. Вона спокійно відповіла: «А то мій тато тут вбився на ровері». Як можна було вбитися на пологому схилі, де навіть каміння не було, я не розуміла. Цвинтар опирів був поруч — округле, заросле будяками й кропивою місце, яке було колись оточене валом, але він вже майже зрівнявся з землею. Ні деревця, ні кущика. Я знала, що з семи опирів померло начебто четверо, і для чотирьох тут було занадто просторо. Це міг бути холерний цвинтар 1830 року, а нещасних, звинувачених у пошесті, могли тут закопати теж. Дивно, що майже двісті років люди пам’ятають про цей страшний самосуд. Як розпалили терновий вогонь і перетягували через нього на ланцюгах обвинувачуваних. Дехто помер на місці, дехто помирав від опіків кілька днів, просто тут, на полі… Я знайшла в будяках трухляву поперечину від хреста, що вже розкришилася. Хрест мав бути дуже великий. В Урожі теж був холерний цвинтар і виглядав так само. І стояв там схожий хрест. Потім поряд побудували школу і, якщо я не помиляюсь, тепер на цвинтарі спортмайданчик, ну, або майже впритул.

Бідні люди! То була перша епідемія холери, занесена кораблями з Близького Сходу. Як виглядає чума, їм було добре відомо, а про холеру не знали нічого. Першим помер священик. Його поховали на звичайному цвинтарі, а далі почало вмирати дедалі більше людей. Як поширювалась холера, ніхто не знав. Стояла страшна спека. Розгублені люди благали в Господа порятунку, а натомість лихий послав їм малого недоумка Гаврила-семилітку, який змусив їх повірити, що холеру наслали опирі. Люди вже знали, як чинити, бо не вперше спалювали опирів…

Через два роки після того, як я там побувала, поруч цвинтаря поставили дерев’яний хрест і великий камінь, на якому ще нічого не написано. В липні 2013 року стояла страшна спека, і я читала лекцію на сцені Франко-фесту, альтернативі офіційному. Вдень тут виступали поети й письменники, а вночі на луці під Радичевим лісом гримотів рок. Після короткої лекції я повела найвідважніших на цвинтар опирів і знову розповідала цю моторошну історію, і не тільки цю.

Але того похмурого літнього ранку я не уявляла, що колись приведу сюди хлопців і дівчат. Я віддала чоботи, які мені дуже знадобились, бо трава була страшенно мокра, а я ще пройшлася у лісі Франковою стежкою, на якій досі стояли всілякі дерев’яні скульптури, і навіщось капличка, як же тепер без капличок. У Нагуєвичах на одному городі збереглися рештки каплички часів турецької навали. Каміння побілене синюватим вапном і довкола квіти, що переходять в кущі картоплі…

Я зупинила велику вантажівку, що їхала до Винник. Водій був зі сходу. Він дуже здивувався, побачивши зарослі бур’янами й кущами колишні поля, які в часи моєї ранньої юності то сяяли пшеницею, то блакитніли льоном. Тому, коли я їду в Дрогобич, то сідаю з того боку, з якого видно гори. Колись в цих полях замерз мій однокласник, з яким я вчилась у Нагуєвичах, тихий хлопчик, здається, у нього не було батька. Ми на той час вже закінчили школу, а він з хлопцями повертався взимку з Винник до Нагуєвич, відійшов убік і пропав. Знайшли його аж навесні, коли розтанув сніг.

Нагуєвицькі обзивають нас кафтанами, бо Уріж був шляхетським селом, а ми їх — зваричами, бо в Нагуєвичах добували й варили сіль. Тут стільки солі в цих краях, але вона пішла глибоко під землю і вже нікого не цікавить, бо не є стратегічним продуктом.

Вниз по річці: Винники, Ступниця, Велика і Мала Озимини

Мій потяг до мандрів має ще одну причину. В дитинстві батьки виписували журнал «Вокруг света», який ми з сестрами зачитували до дірок, а я постійно вишуковувала книжки про мандрівників у бібліотеці. Ні, я навіть не мріяла, що побуваю колись на острові Пасхи, чи десь на Алясці, втім, сила уяви і так здатна перенести нас куди завгодно. Я була маленькою дівчинкою, що хотіла вирости і здійснити саме ці подорожі, які тепер називаю сентиментальними. Мені досі подобається вийти з дому і просто подорожувати пішки, а не їхати, наприклад, потягом кілька годин і вже тоді подорожувати. Це — неправильно. Краще відразу стрибнути у пригоди.

Улітку, в липні 2013 року, я вирішила нарешті піти вниз за течією Бистриці. Якщо йти, наприклад, 7 годин, то можна далеко зайти і ще повернутись до ночі додому. Тільки б не лило з неба. Так я собі намислила давно, але завжди щось перешкоджало. Однак останні дні трохи змінили мої плани. Я прочитала в Інтернеті про те, що прадід, дід і батько Франка були з села Озимина, і це село було вниз по течії Бистриці. Схибнута на мандрівках, я не вмію орієнтуватись по карті, і взагалі дуже неуважна. Десь у лісах чи безлюдних горах я заблукала б і з компасом, і з картою, зрештою, так навіть цікавіше.

Я доходила по течії до села Ступниця, до тамтешнього городища VIII ст., з якого видно трасу Самбір—Дрогобич. Чути навіть гул машин, себто рукою подати, як я собі наївно думала, а за трасою — села Велика і Мала Озимина. Це було ще перед Франко-фестом, і я