Грегорі Девід Робертс - Тінь гори

синця. Доки я слухав ту радісну балаканину, мені подумалося, що він, певно, не був у жодній бійці й навіть не стискав руку в кулака від гніву.

Я йому заздрив. Коли я іноді дозволяв собі зазирнути до напівзруйнованого тунелю минулого, то здавалося, ніби я провів у бійках усе своє життя.

Ми з моїм молодшим братом були єдині католики в нашому жорсткому робітничому районі. Деякі з наших немилосердних сусідів щовечора терпляче чекали шкільного автобуса і задиралися з нами аж до самого дому. Це тривало постійно.

Цьому не було кінця. Піти до торгового центру означало неначе перетнути зелену лінію і забрести на ворожу територію. Місцеві ополченці або вуличні банди немилосердно нападали на сторонніх зі злістю, властивою лише сутичкам бідних з бідними. Вивчення карате і заняття боксом були життєво важливими навичками в моєму районі.

Кожен підліток, достатньо сміливий для боротьби, ходив навчатися бойових мистецтв і щотижня по кілька разів мав нагоду перевірити на практиці те, чого він навчився. По п’ятницях і суботах травматологія та відділення невідкладної допомоги в місцевій лікарні були переповнені. Молодим людям накладали шви на рани в найрізноманітніших місцях — на обличчі, біля рота, очей, або вже вкотре лікували зламаного носа.

Я був одним з них. Моя медична картка в місцевій лікарні була товстіша за том трагедій Шекспіра. І це було до в’язниці.

Слухаючи, як Фарзад продовжував свою щасливу, мрійливу історію про те, на яку машину він збирав гроші та яку дівчину хотів запросити на побачення, я відчував тиск двох довгих ножів у себе на попереку. У потаємному відділенні шафи в моїй квартирі було два пістолети і двісті набоїв до них. Якщо у Фарзада не було зброї і готовності її використати, він обрав не той бізнес. Якщо він не знав, як битися і як воно — програти в бійці, то однозначно вибрав не той бізнес.

— Ти пов’язуєш своє життя з санджайською компанією,— сказав я.— Не плануй занадто наперед.

— Два роки,— відповів Фарзад, стискаючи руки перед собою, немов тримаючи той відрізок часу і все, що він обіцяє.— Два роки на цій роботі, а потім я візьму всі заощаджені гроші та відкрию власний невеликий бізнес. Консультуватиму людей, які намагаються отримати грін-карту в США і все таке. Це вже вирішено! Так і знай.

— Просто не висовуйся,— порадив я, сподіваючись, що доля або компанія подарують йому ті два роки, на які він розраховував.

— Ну звісно, я завжди...

На столі задзвонив телефон, обриваючи його речення.

— Ти не відповіси? — запитав Фарзад після кількох дзвінків.

— Я не люблю телефонів.

Телефон досі не замовкав.

— Добре, а навіщо ж він тут стоїть?

— Він не мій, а робочий. Якщо це тебе так нервує, то відповідай.

Він підняв слухавку.

— Доброго ранку. Фарзад слухає,— мовив він, потім відвів слухавку подалі від вуха.

З телефону линуло на перший погляд якесь булькання, неначе скаржилося багно або великі собаки гарчали і щось жували. Фарзад з жахом дивився на слухавку.

— Це мене,— втрутивсь я, і він відпустив телефон.

— Саламалейкум[17], Назіре.

— Лінбаба?

Це був один з тих голосів, вібрації якого відчувалися навіть крізь підлогу.

— Саламалейкум, Назіре.

— Валейкумсалам[18]. Ти приїжджай! — скомандував Назір.— Ти приїжджай зараз!

— А де твоє «Як ти поживаєш, Лінбаба»?

— Ти приїжджай! — наполягав Назір.

Його гарчання нагадувало звук, з яким волочать тіло по гравійній дорозі. Я його обожнював.

— Добре, добре. Продовжуй хмуритись. Я вже їду.

Я поклав слухавку, узяв гаманця, ключі від мотоцикла і вийшов.

— Ми продовжимо нашу розмову пізніше,— повідомив я, повертаючись, щоб подивитися на свого нового асистента.— Але поки що гадаю, ми з тобою спрацюємося. Наглядай за речами, доки мене немає, тгик?

Слово звучало як «тік», що подарувало широку посмішку його молоденькому, бездоганному личку.

— Білкутгік! — відповів він. Абсолютно.

Я вийшов з офісу, забуваючи про молодого спеціаліста з бізнесового адміністрування, який виготовляв фальшиві дипломи. На Марін-драйв додавши газу мотоциклу, прошмигнув у вузеньке віконце в безкінечному русі транспорту на естакаді Метро.

На розі біля Вогняного храму парсів я помітив попереду свого друга Абдуллу і його двох компаньйонів, які перетинали перехрестя. Вони рухались у напрямку вузеньких вуличок торгового району.

Дочекавшись розриву в майже безперервному потоці транспорту і переконавшись, що регулювальник дорожнього руху був зайнятий, беручи в когось хабара, я проїхав на червоне світло і взявся наздоганяти мого друга.

Як член санджайської компанії, я зобов’язувався ціною власного життя захищати інших учасників банди, братів по зброї. Абдулла мав дещо вище становище. Високий довговолосий іранець був моїм першим і найближчим другом у компанії. Моя відданість йому була за межами обіцянки.

Між гангстерами існує тісний зв’язок, вірою і смертю. Усі члени санджайської компанії віддавали свої душі в руки особистого Бога, і вони були настільки побожні, що молилися до і після вбивства. Абдулла, так само як і інші, був людиною релігійною, хоча він ніколи не виявляв милосердя.

Щодо мене, то я й досі намагався знайти в релігії, у книгах послідовників віри, щось більше, аніж вірші, обітниці та вшанування. Я в собі завжди сумнівався, тоді як Абдулла був упевнений у собі за будь-яких обставин, настільки ж переконаний у своїй незнищенності, як найсильніший орел, що ширяє над головою в безмежному небі Бомбея.

Ми були різними людьми, ми любили по-різному і керувалися різними інстинктами під час бійки. Але дружба також є формою віри, особливо для тих з нас, хто майже ні в що не вірить. Істина ж полягає в тому, що моє серце завжди оживало, завжди починало витати в персональному маленькому небі за кожної нашої зустрічі.

Я рушив за ним у потоці транспорту, чекаючи можливості під’їхати. Його пряма спина і розслаблена манера водіння мотоцикла були особливостями, якими я захоплювався. Деякі люди їздять на конях, неначе народилися в сідлі, а інколи те саме можна сказати і про їзду на мотоциклі.

Двоє чоловіків, які були разом з Абдуллою — Фардін і Гусейн, також були добрими водіями, які сіли на мотоцикли ще немовлятами — їздили на паливних баках, доки їхні батьки курсували цими самими вулицями, але жоден з них не досяг тієї артистичної граційності нашого іранського друга і ніколи не видавався настільки ж спокійним.

За першої ж нагоди я під’їхав до його мотоцикла, а друг повернув до мене голову. Ледь помітна посмішка осяяла