Анджей Сапковський - Відьмак. Кров Ельфів

не старішим за Каер Морен. Але йшов до неї швидким, упевненим і енергійним кроком, обійми його були сильними, а долоні — міцними.

— Тішуся, що знову бачу тебе, дідусю.

— Поцілуй мене. Ні, не в руку, мала чалунко. У руку мене цілуватимеш, як я спочину в труні. Що, напевне, настане незабаром. Ох, Трісс, добре, що ти приїхала… Хто мене вилікує, якщо не ти?

— Вилікувати тебе? Від чого? Хіба що від щенячих звичок! Ану, прибери руку від моїх сідниць, старий, бо я тобі сиву бороду підсмажу!

— Вибач. Я все забуваю, що ти виросла, що я вже не можу взяти тебе на коліна й поплескати. А щодо мого здоров’я… Ох, Трісс, старість — не радість. Кості ломить так, що вити хочеться. Допоможеш старому, дитинко?

— Допоможу.

Чародійка вивільнилася з ведмежих обіймів, глянула на відьмака, який супроводжував Весеміра. Той був молодим, здавався ровесником Ламберта. Носив коротку чорну бороду, яка, втім, не приховувала віспинок. Було це досить незвичним, бо відьмаки зазвичай мали високий імунітет до заразливих хвороб.

— Трісс Мерігольд, Коен, — представив їх Ґеральт. — Коен зимує з нами вперше. Походить він із півночі, з Повіссу.

Молодий відьмак уклонився. Мав він незвичайно світлі, жовто-зелені райдужки, а прорізані червоними нитками білки вказували на важкий, клопіткий перебіг мутації очей.

— Ходімо, дитинко, — сказав Весемір, узявши її під лікоть. — Стайня — не місце для вітання гостей. Але я не міг дочекатися.

На подвір’ї, у прикритому від вітрів вигині мурів, Цірі тренувалася під керівництвом Ламберта. Уміло балансуючи на підвішеній на ланцюгах колоді, вона атакувала мечем шкіряний мішок, обплетений ременями так, щоб імітувати корпус людини. Трісс затрималася.

— Погано! — кричав Ламберт. — Дуже близько підходиш! Не рубай наосліп! Я казав, самим кінчиком меча, по сонній артерії! А де в гуманоїда сонна артерія? На маківці? Що з тобою діється? Зосередься, княжно!

«Ха, — подумала Трісс. — Тож це правда, не легенда. Це вона. Я вірно здогадалася».

Вона вирішила атакувати без зволікань, не дозволяючи відьмаку жодних крутійств.

— Славетне Дитя-Несподіванка? — сказала, вказуючи на Цірі. — Як я бачу, ви круто взялися за виконання бажань долі й призначення? Але, хлопці, чи, бува, не поплуталися у вас казки? У казках, які мені розповідали, пастушки та сирітки ставали княжнами. А тут, як бачу, з княжни робиться відьмачка. Не здається вам, що це занадто сміливий план?

Весемір глянув на Ґеральта. Біловолосий відьмак мовчав, обличчя мав нерухоме, навіть тремтінням повіки не зреагував на німе прохання про допомогу.

— Це не так, як ти думаєш, — відкашлявся старий. — Ґеральт привіз її сюди минулої осені. У неї немає нікого, крім… Трісс, як тут не повірити у призначення, коли…

— Що призначення має до вимахування мечем?

— Ми вчимо її мечу, — тихо відізвався Ґеральт, повертаючись до неї й дивлячись просто в очі. — Бо чого ж іще ми маємо її вчити? Ми не вміємо нічого більше. Призначення чи ні, Каер Морен зараз її дім. Принаймні, на якийсь час. Тренування і фехтування її забавляють, підтримують здоров’я тіла й форму. Дозволяють забути про трагедію, яку вона пережила. Це зараз її дім, Трісс. Вона не має іншого.

— Багато цінтрійців, — чародійка витримала його погляд, — після поразки втекли до Вердену, до Брюґґе, до Темерії, на острови Скелліґе. Серед них є вельможі, барони, рицарі. Приятелі, родичі… як і формальні… піддані цієї дівчинки.

— Приятелі й родичі не шукали її після війни. Не знайшли її.

— Бо не їм її було призначено? — посміхнулася вона, не дуже щиро, але дуже чарівно. Найчарівніше, як уміла. Не хотіла, щоб він говорив таким тоном.

Відьмак стенув плечима. Трісс, яка трохи його знала, одразу ж змінила тактику, вирішила не переконувати.

Знову глянула на Цірі. Дівчинка, вправно ступаючи по балансиру, виконала швидкий напівоберт, тяла легко, одразу ж відскочивши. Ударений манекен заколихався на мотузці.

— Ну, нарешті! — крикнув Ламберт. — Нарешті ти зрозуміла! Відійди — і ще раз. Хочу впевнитися, що це не випадково!

— Той меч, — Трісс повернулася до відьмаків, — схоже, гострий. Колода, схоже, слизька й нестабільна. А вчитель, схоже, ідіот, який пригнічує дівчинку криками. Ви не боїтеся нещасного випадку? А може, розраховуєте, що призначення захистить від нього дитину?

— Цірі десь із півроку вчилася без меча, — сказав Коен. — Вона вміє рухатися. А ми слідкуємо, бо…

— Бо це — її дім, — закінчив Ґеральт тихо, але рішуче. Дуже рішуче. Тоном, що припиняв дискусію.

— Ну, власне, у тому вся справа, — глибоко зітхнув Весемір. — Трісс, ти, мабуть, заморилася. Голодна?

— Не заперечую, — зітхнула й вона, відмовившись піймати поглядом очі Ґеральта. — Щиро кажучи, валюся з ніг. Останню ніч на шляху я провела у напіврозваленому курені пастухів, загарбавшись у солому й мішки. Ущільнила розвалище чарами, і якби не це — здубіла б хіба. Марю про чисту постіль.

— З’їж із нами вечерю. Зараз. А потім добре виспишся і відпочинеш. Ми приготували для тебе найкращу кімнату, ту, в башті. Й установили там найкраще ліжко, яке було в Каер Морені.

— Дякую. — Трісс легенько посміхнулася.

«У вежі, — подумала. — Нехай тобі, Весеміре. Сьогодні може бути й у вежі, якщо вже так тобі йдеться про умовності. Можу спати у вежі, у найкращому ліжку з усіх ліжок у Каер Морені. Хоча я воліла б із Ґеральтом у найгіршому».

— Ходімо, Трісс.

— Ходімо.

* * *

Вітер постукував віконницями, ворушив рештками з’їденого міллю гобелена, яким утеплили вікно. Трісс лежала на найліпшому в усьому Каер Морені ліжку, серед повної темряви. Не могла заснути. І не через те, що найкраще ліжко в Каер Морені було справжньою розвалиною. Трісс інтенсивно думала. А всі думки, що полохали її сон, крутилися навколо одного базового питання.

Навіщо її викликали до фортеці? Хто це зробив? Для чого? І з якою метою?

Хвороба Весеміра не могла бути нічим іншим, як приводом. Весемір був відьмаком. Те, що одночасно він був столітнім дідом, не змінювало того факту, що його здоров’ю міг позаздрити будь-хто з молодих. Якби ще виявилося, що старого дзьобнула жалом мантикора чи покусав вовкулака, Трісс повірила б, що її викликали до нього. Але «кості ломить»? Смішно. Ломоту в кістках, не дуже оригінальну болячку у приголомшливо холодних мурах Каер Морену, Весемір вилікував би відьмачим еліксиром або й іще простіше: міцною житньою горілкою, застосованою в рівних пропорціях зовнішньо і внутрішньо. Не потребував би він чародійки, її заклять, фільтрів чи амулетів.

Тож хто її викликав? Ґеральт?

Трісс крутилася в ліжку, відчуваючи хвилю тепла, що огортало її. І збудженість, що лише зростала від злості. Вона тихо вилаялася, копнула перину,