Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

Англійською він володів бездоганно — основну частину його клієнтів становлять британці, що полюбляють купувати нерухомість у його рідному місті Динарі. У нотаріуса була дивна звичка перекладати те, що говорили співрозмовники, на юридичну мову.

Так, наприклад, прямо з порога Делоні накинувся на Сінтію:

— Ви з глузду з'їхали, міс Борсхед? Невже ви думаєте, що ми станемо вести якісь перемовини у присутності вашого так іншого небожа? Нехай він вийде!

Міньйон негайно додав:

— Іншими словами, згідно з параграфом 14.3-d контракту, будь-яке обговорення Справи у присутності третіх осіб є неприпустимим.

— Тоді вийду я, — сказала тітка. — Тепер «третя особа» — це я. Чули, що я сьогодні ледь не віддала Богу душу? Вік і стан здоров’я змушують мене передати свої права племіннику — не «так званому», містере Делоні, а найсправжнісінькому. Знайомтеся, джентльмени: сер Ніколас Фандорін, ваш новий компаньйон. Прошу любити і шанувати.

— Отакої! — Делоні почухав подвійне підборіддя.

— Нові обставини, в даному випадку самоусунення компаньйона за станом здоров’я з подальшою передачею прав, належить до розділу «форс-мажор» і вимагає обговорення, — сказав те саме, але на свій лад Міньйон.

Після чого, власне, і відбулося формальне знайомство: рукостискання, представлення та інше.

Сіли до столу. Папуга теж усівся на торшер і роздивлявся звідти перемовників круглими, немов здивованими очима.

— Отож відомості про сховок тепер у вас? — спитав Делоні.

— Так, у мене, — після короткого мовчання відказав Ніка і суворо поглянув на Сінтію. — Тітонька мені все розповіла.

Партнери перезирнулися.

— Тобто ви володієте всією інформацією вповні, — кивнув Міньйон, — і, таким чином, відповідаєте кваліфікації параграфу третього «Повноваження і зобов'язання Сторін». У такому разі в мене немає заперечень проти переоформлення угоди на сера Ніколаса Фандоріна.

— Мені теж по фігу, хто приведе нас до золота, — реготнув джерсієць, обмацуючи Ніколаса пильним поглядом. — У чоловічій компанії навіть простіше.

Сінтія тут же докинула:

— Я буду супроводжувати сера Ніколаса. Це у ваших же інтересах, раптом виникнуть додаткові витрати? За умовами угоди, покриваю їх я. Вважайте, що вас супроводжує чекова книжка в інвалідному візку.

Заперечень не виникло.

— Перш ніж перейти до наступної стадії взаємостосунків, слід виконати необхідні формальності. — Міньйон суворо подивився на решту. — Я негайно підготую додаток про передачу прав. Усі необхідні шаблони у мене в ноутбуці. Потім ми разом підемо до корабельного нотаріуса і засвідчимо підписи під цим коротким документом. При цьому про зміст самого контракту нотаріуса інформувати ми не зобов'язані.

— Давайте, старий. Як роздрукуєте, шкандибайте сюди. Ми на вас чекаємо.

* * *

Щойно Міньйон вийшов, містер Делоні зі сміхом накрив зап’ясток Ніколаса своєю важкою долонею:

— Побалакаємо по-простому, без вивертів, як і личить щирим британцям. Ми ж не французи, в нас усе на чесному слові, на джентльменській угоді. Так, Ніку? Не проти, якщо я вас так називатиму? А я — Філ. Поговоримо відверто? Якщо до мене є питання — заряджай з усіх гармат. Відповім.

Тон у Делоні був найдоброзичливіший, рука гарячою і м’якою, рот розповзався до вух, та оченята так само сторожко нишпорили по обличчі співрозмовника.

Легко мати справу з людьми, які твердо переконані, що вони розумніші за тебе, подумав Микола Олександрович. Пропозицією «заряджати з усіх гармат» він негайно скористався.

— Скажіть, Філе, а з чого все почалося? Адже компанія «Сент-Моріс Різерч» з'явилася ще до того, як ви вийшли на міс Борсхед.

— Кашу заварив я, — залюбки почав розповідати Делоні. — У мене, як і у вас, теж є один документик. І теж старовинний. — Тут він зробив паузу і хитро примружився, зачекавши, чи погодиться Фандорін з твердженням, що у нього є «старовинний документик». Не дочекався жодної реакції й повів далі. — Та я не такий темнило, як дехто. Тому готовий дещо розповісти про нашу сімейну реліквію. Це записки, їм триста років. Мій прямий пращур, доблесний моряк Жак Делоне, залишив детальний опис своїх пригод на Сент-Морісі. Жак був серед тих, хто ховав скарб. Багато поколінь Делоне з дитинства знали цю історію напам’ять. Про гірський лабіринт, про кам’яного боввана.

Папуга гортанно скрикнув.

Джерсієць ляснув себе по губах.

— Маєш рацію, пернатий друже. Я надто багато балакаю. З іншого боку, ми ж компаньйони і маємо довіряти один одному, еге ж?

Ніколас і тітка одночасно кивнули. Філ розвів руками — хлопець-друзяка, та й годі.

— Завжди мені шкодить моя довірливість, ну й нехай. Слухайте далі. Мій прапрадід, у якого завелися такі-сякі грошенята, сто п’ятдесят років тому навіть поплив на Сент-Моріс, й не повернувся, спіймавши облизня. Виявилося, що скарб знайти не так уже й просто. Плавання розорило прапрадіда, і він заповів дітям не клеїти дурня, забути про скрині з золотом. Легко сказати! Хлопчиськом я все грав у піратів, рив у саду ями. Якось навіть знайшов мідний фартинг. — Делоні засміявся. — Ех, дитинство, дитинство. Я завжди був романтиком, таким і залишився. Сімнадцять років тому, після однієї вдалої оборудки, кажу собі: «Філе, старий (хоч я тоді ще був зовсім не старий), а чого б тобі не злітати на Мартиніку?» І злітав, чом ні? Винайняв човна, сплавав на Сент-Моріс. Це всього сотня миль від Форт-де-Франса. Міс Борсхед знає, що мені була відома тільки половина маршруту. Коли ми зійдемося ближче й обміняємося нашими секретами, я прочитаю вам записки Жака Делоне і ви зрозумієте, чому все так вийшло. — Оповідач підняв пальця. — Але тільки на грунті взаємності, ясно?

— Ясно. Ви розповідайте, розповідайте. — Фандорін під столом сіпнув тітку за рукав — судячи з гримаси, старенька, здається, збиралася залишити містера Делоні без жодних надій на взаємність. — І що ж ви знайшли на Сент-Морісі?

— Дещо, ги-ги. — Джерсієць лукаво посміхнувся. — Не буду зараз вдаватися у подробиці, скажу одне: за триста років у природі мало що змінюється. Хоч і не без труднощів, але Я зумів пройти шляхом свого пращура. А далі — хоч чорт ногу зламає. Та не у моїх звичках відступатися. Там, на Сент-Морісі, я відчув запах золота. У мене на бабки ого-го який нюх. Там він, скарб, нікуди не подівся! Це вам кажу я, Філ Делоні! Повернувся додому, почав розкидати мізками. А голова у мене варить непогано. Що як, думаю, не в мене одного збереглася родинна реліквія. Були ж на острові, крім Жака Делоне, й інші моряки. Я їх навіть за іменами знаю, точніше, за прізвиськами. У записках усі перераховані. «І Епін?» — хотів запитати Ніка, та стримався. Необережне питання могло видати всю міру його непоінформованості.

. — Ще сім років я витратив на пошуки. Знайшов судновий реєстр з