Анатолій Андрійович Дімаров - Божа кара

розсердився, не кинувся на мене з кулаками. Хоч мав на те повне право. В нього був такий розгублений вид, що мені його стало жалко.

— Что же мне моя Катенька скажет? Она же просила меня убрать все это с балкона…

Уявив його «Катеньку», даму таку солідну і строгу, що кожного разу, коли з нею стрічався, рука сама піднімалась до капелюха чи шапки.

— Что же мне делать?

Я не придумав нічого мудрішого, як пораяти прибрати балкон. Хай «Катенька» хоч цього не побачить. А білизну заховати подалі з очей.

— Давайте я вам допоможу. Несіть ганчірки й відро.

За півгодини і впорались. Я дуже квапився: не хотілося, щоб «Катенька» застала мене в квартирі. Зчистили з перил смолу, зібрали з підлоги, а білизну склали в балію, однесли на кухню, засунули глибше під стіл. Полковник мені ще й дякував, а коли я завів мову про відшкодування, махнув рукою:

— Яке там відшкодування! Вам же дісталось не менше. — Він уже заспокоївся і знову заговорив по-українському.

Після цього випадку ми не те що зблизились, а пройнялися якоюсь взаємною симпатією. Зустрічаючись, не проходили, як то бувало раніше, мимо, а віталися за руку, зупинялись на хвилину чи дві, щоб перекинутись словом про погоду, про останні міжнародні новини, і я не раз думав: «Бач, і серед них люди бувають!» І в душі аж гордився, що в мене такий знайомий.

Тож коли мені зовсім стало непереливки — хоч у петлю головою! — я й подумав про свого сусіда. Думав про те, що органи, в яких він працює, — всесильні, і якщо вже там мені не допоможуть, то мене ніщо не врятує.

Я ще, може, якийсь час вагався б, коли б Надія в черговому своєму дзвінкові на кафедру не запитала:

— Коли твоя приходить додому?

— Для чого це вам? — У мене і в очах потемніло.

— Я хочу зустрітися з нею.

Ця остання погроза й надала мені сміливості відкритися в усьому полковникові…

— Ситуаційка!

Він почухав кінчика носа і якось аж весело глянув на мене.

— І що ж ви думаєте робити?

Відповів, що не знаю і сам. Що безвихідність така — хоч стріляйся!

— Оцього якраз і не треба робити… Це тільки на фронті стрілялись, щоб не здатися в полон. А ви баби злякалися.

«Злякався б і ти!» — подумав похмуро. Я вже розкаювався, що йому відкрився. Що він може зарадити? А полковник знову почухав кінчик носа.

— Гаразд… Спробуємо допомогти… Твердо не обіцяю, але спробуємо. У вас є телефон?

— Службовий.

— Давайте службовий.

Записав до книжечки, суціль помережаної телефонами.

— Вам, можливо, подзвонять… А поки що тримайтесь… Ну баби! — І потис міцно руку.

Минув день, минув другий — дзвінка не було. Зателефонувала Надія, поцікавилась, коли повернеться дружина (я їй знову сплів, що дружина поїхала у відрядження). Відповів, що затримується.

— На скільки?

— Сам поїси що не знаю.

— Для вас обох буде краще, коли вона швидше повернеться! Я терпляча-терпляча, але і в мене може урватись терпець. Ти мене чуєш?

— Чую, — наче в могилу.

Повісила рурку.

А звідти мовчали, і полковник, коли ми з ним зустрічалися, вітався так, наче й не було поміж нами жодної розмови.

Що я пережив за той час, не побажаю й найлютішому ворогові! Я дуже схуд, костюм теліпався на мені, як на опудалові, під очима залягли темні тіні. Дружина все гнала мене до лікаря: «Ти хворий!» Я обіцяв, що обов’язково сходжу, ось тільки трохи звільнюся на роботі. Посилався на лекції, на дисертацію, яку от-от мав захищати, на громадську роботу із студентами, — нас і справді завантажували так, що ми ледве тягнули, та ще й вимагали дбати про підвищення власної кваліфікації, не відставати од світового рівня («Радянська наука — найпередовіша у світі!»), на нас їздили кому тільки не лінь: і деканат, і ректорат, партбюро і партком, райком і міністерство, тож інсульти й інфаркти збирали серед нас найщедріші врожаї, а у мене, на додачу до всього, ще й Надька, її майже щоденні погрози прийти до дружини чи написати заяву на парторганізацію — не знаю, що було для мене страшніше.

Тож довгі, серед ночі, години, повні розпуки й безвиході, і валідол під язиком, і валер’янка (я, що зроду-віку не вживав ніяких ліків, пропахся ними, як аптечний кіоск), і сухість у роті, й синці під очима, й чорні, од яких ні втекти, ні сховатись, думки.

Чортова гірка! Проклята гірка!

І трамвай. І ота ревізорша.

Ну навіщо, навіщо я кинувся до них? Міг же вдати, що нічого не бачу, не чую. Міг пройти мимо — вона все одно мене не впізнала б…

А потім — поштамт. Здерся вище, щоб усі бачили йолопа, якому збрело в голову грати закоханого.

Догрався.

Подзвонили, коли я уже втратив усяку надію.

— Вікторе Андрійовичу, до телефону!

«Надька», — подумав приречено. Хотів сказати, що мене немає, але той йолоп гукнув над самісінькою руркою.

— Слухаю.

— Віктор Андрійович?

Х-ху, слава Богу, не Надька! В мене, як то кажуть, і в очах посвітлішало.

— Так.

— Я дзвоню вам за дорученням вашого сусіда Івана Михайловича. — Боже, який голос приємний!

— Ми зможемо сьогодні зустрітись?

— Зможемо! Зможемо!

— Десь за годину. Вас це влаштовує?

— Звичайно, влаштовує.

— От і добренько. Запам’ятайте адресу…

— Зараз запишу…

— Не треба записувати. Просто запам’ятайте: вулиця Леніна, сім, квартира дванадцять… Леніна, сім, квартира дванадцять. Чекатиму рівно о шостій. Все зрозуміло?

— Все! — Я ладен був цілувати рурку.

— Тоді до зустрічі!

По той бік замовкло, а я все ще стояв коло телефону. Квартира. Чому саме квартира?.. Гаразд, це не моє діло.

Швидко зібрався, пішов. Так квапився, що прийшов на півгодини раніше. Великий, ще дореволюційний будинок, з високими вікнами, мармуровими сходинами, бронзовими ручками. Ліфт із червоного дерева, весь у дзеркалах, в золотих віньєтках, золото давно пооблуплювалось, дзеркала помутнішали, все тріщало й поскрипувало, коли став підніматись, — скільки ж у ньому поколінь переїздило, скільки надій, розчарувань, що давно позникали, розвіялись димом. Третій поверх, просторий, хоч конем грай, майданчик, масивні двері з чорного дерева, цифра дванадцять на потемнілій од часу бронзовій дощечці, ледь помітний, витертий напис «Доктор-гінеколог такий-то». Спершу подумав, що помилився. Ні, таки цифра дванадцять.

Натиснув на кнопку, прислухався: по той бік ні звуку, не те що в наших квартирах зачуханих, двері можна пальцем проткнути… Хотів натиснути ще раз, але двері одчинились безшумно, вже знайомий, з хрипливинкою голос запитав:

— Віктор Андрійович?.. Прошу заходити!

Інтелігентне, приємне обличчя. Не подав навіть виду, що я приперся