Харпер Лі - Іди, вартового постав

невеличке водяне чудовисько; з простирадла, вкритого зеленим мулом, стікала вода. З голови й шиї звисали вусики плюща. Ділл шалено мотав головою, щоб їх позбутися, і міс Рейчел відступила, щоб не забризкатися.

Джін-Луїза вилізла слідом за ним. У носі в неї свербіло від брудної води, а коли вона чхнула, стало боляче. Міс Рейчел не торкалася Ділла, але підганяла своєю лозиною: «Ходу, ходу!»

Вони з Джемі дивилися, як ті двоє зникли у будинку міс Рейчел. Джін-Луїзі було страшенно шкода Ділла.

«Ходімо додому,— сказав Джемі.— Мабуть, уже час обідати».

Вони обернулися до свого двору — і наштовхнулися на погляд батька. Тато стояв на під’їзній доріжці.

Поруч з ним стояла жінка, якої вони не знали, і превелебний Джеймс Едвард Мургед. Схоже, стояли вони отам уже довгенько.

Атикус рушив до них, на ходу знімаючи піджак. У Джін-Луїзи перехопило горло і підкосилися ноги. Коли батько накинув їй на плечі свій піджак, вона усвідомила, що стоїть геть гола у присутності священика. Вона кинулася була втікати, але Атикус ухопив її за гамалик і наказав: «Іди до Келпурнії. З чорного ходу».

Потім Келпурнія немилосердно шкребла її у ванні, примовляючи: «Містер Фінч зателефонував зранку, повідомив, що запросив на обід проповідника з дружиною. Я вас кликала, мало не посиніла. Чого ви не відзивалися?»

«Ми не чули»,— збрехала Джін-Луїза.

«А я мала або ставити пиріг у духовку, або йти шукати вас. Не могла я розірватися. А вам мусить бути соромно, це ж треба отак зганьбити власного батька!»

Їй здалося, що кістлявий палець Келпурнії проткне їй вухо наскрізь.

«Досить уже, Кел»,— попросила вона.

«Якщо він не відлупцює вас обох до смерті, то за це візьмуся я,— пообіцяла Келпурнія.— А зара’ швидко вилізай мені з ванни».

Келпурнія мало шкіру з неї не здерла жорстким рушником, звелівши піднести руки над головою. Тоді нап’яла на неї туго накрохмалену рожеву сукню, міцно ухопила за підборіддя і розчухрала коси гребінцем з гострими зубчиками. Потім жбурнула їй під ноги пару лакованих черевичків: «Взувайся».

«Я не можу їх застібнути»,— сказала Джін-Луїза.

Келпурнія з грюкотом опустила кришку унітаза і всадовила на неї Джін-Луїзу. Дівчинка дивилася, як великі, ніби у городнього опудала, пальці вправно виконують тонку роботу — просовують перламутрові ґудзики у замалі для них петельки, і подивувалася силі рук Келпурнії.

«А зараз іди до тата».

«А де Джемі?»

«Він миється у ванній містера Фінча. На нього я покластися можу».

У вітальні вони з Джемі сумирно сиділи на дивані. Атикус і превелебний Мургед вели якусь нудну розмову, а місіс Мургед відверто глипала на дітей. Джемі подивився на місіс Мургед і усміхнувся. Але вона не відповіла усмішкою на усмішку, і він облишив свої спроби бути чемним.

Усі відчули полегшення, коли Келпурнія задзвонила у дзвоник, сповіщаючи, що обід подано. За столом усі якусь хвилину ніяково мовчали, аж поки Атикус не попросив превелебного Мургеда прочитати вдячну молитву. Превелебний, замість попросити загального благословення, ухопився за нагоду сповістити Господа про злочинства Джін-Луїзи і Джемі. Коли превелебний Мургед дійшов до пояснення, що ці діти росли без матері, Джін-Луїза сама собі видавалася миршавою. Кинувши погляд на Джемі, побачила, що той мало не занурив носа в тарілку, а вуха у нього аж палають. Джін-Луїза сумнівалася, що Атикус наважиться колись підняти голову, і ці сумніви підтвердилися, коли превелебний Мургед нарешті сказав: «Амінь». Атикус підняв-таки голову: дві великі сльози котилися з-під його окулярів по щоках. Цього разу діти завдали йому страшенного болю. Раптом він промовив: «Перепрошую»,— рвучко підвівся і зник на кухні.

Обережно ступаючи, увійшла Келпурнія зі щільно заставленою тацею. Коли приходили гості, манери Келпурнії мінялися: хоча вона вміла говорити майже як президент Конфедеративних Штатів Джеф Девіс, але у присутності чужих людей переходила на негритянську говірку. Зараз вона, бундючно роздаючи овочеві стави, глибоко дихала. Коли Келпурнія підійшла до Джін-Луїзи, та сказала: «Вибачте, будь ласка»,— і притягнула до себе голову Келпурнії.

«Кел,— прошепотіла вона.— Атикус дуже пригнічений?»

Келпурнія випросталася, подивилася на неї звисока й оголосила, звертаючись до всіх присутніх: «Містер Фінч? Ні, мем, міс Скаут. Та він зара’ на веранді — регоче, як несамовитий».

Містер Фінч? Та він регоче, як несамовитий. Колеса автомобіля, з’їхавши з асфальту на ґрунтову дорогу, повернули Джін-Луїзу до реальності. Вона пригладила волосся. Потім відчинила бардачок, знайшла пачку цигарок, витягла собі одну і запалила.

— Ми вже майже доїхали,— повідомив Генрі.— А ти де була? У Нью-Йорку зі своїм коханцем?

— Просто замріялася,— відповіла вона.— Згадала час, коли ми проводили Відродження. Ти його проґавив.

— І слава Богу. Доктор Фінч дуже полюбляє ту історію.

Джін-Луїза засміялася.

— Дядько Джек нагадує мені про неї вже мало не двадцять років, а мені й досі соромно. До речі, Ділл — єдиний, кого ми не сповістили про смерть Джемі. Хтось надіслав йому газетну вирізку. Так він і дізнався.

— Завжди так буває. Забуваєш про найдавніших друзів,— сказав Генрі.— Як гадаєш, він колись сюди повернеться?

Джін-Луїза похитала головою. Коли в армії Ділла послали до Європи, він там і залишився. Ділл був природжений мандрівник. Він, якщо йому доводилося перебувати довший час в одному й тому самому місці з одними й тими самими людьми, перетворювався на малу люту пантеру. Цікаво, де він буде, коли прийде його час. Уже точно не на тротуарі в Мейкомі.

Холодне повітря з річки увірвалося в спекотну ніч.

— Пристань Фінча, мадам,— оголосив Генрі.

Пристань Фінча утворювали триста шістдесят сходинок, що збігали з високої кручі й закінчувалися біля широкого молу, який виступом заходив у річку. До пристані вела велика просіка ярдів у триста завширшки; тяглася вона від краю кручі аж до лісу. Порита коліями дорога бігла від дальнього кінця просіки і губилася серед дерев. У кінці дороги стояв великий двоповерховий білий будинок з верандами, які оперізували його по периметру на обох поверхах. Старе обійстя Фінчів зовсім не було занедбане, навпаки, його чудово відремонтували: там розмістився мисливський клуб. Якісь ділки з Мобіла орендували навколишні землі, купили будинок і облаштували те, що в Мейкомі вважалося приватним пеклом азартних ігор. Це було не зовсім так: зимовими вечорами у кімнатах старого будинку лунали схвальні чоловічі вигуки, подеколи чувся постріл з дробовика, але не від гніву, а з надмірних веселощів. Нехай собі грають у покер і бенкетують досхочу, для Джін-Луїзи найголовніше, що про старий будинок добре дбають.

Пристань Фінча мала історію, типову для Півдня: дід Атикуса купив