Джордж Орвелл - 1984

кшталт «вважаю, ви абсолютно праві, я цілком поділяю вашу думку», які дурнуватим тоном повторював молодий жіночий голос. Але чоловік ні на мить не замовкав, навіть під час її реплік. Вінстон з вигляду знав того чоловіка, хоч йому про нього було відомо лише, що той обіймав важливу посаду в Департаменті Художньої Літератури. Йому було близько тридцяти років, і він мав м’язисту шию і великий рухливий рот. Його голова була трохи відкинута назад, і світло падало під таким кутом на його окуляри, що замість очей на його обличчі Вінстон бачив лише два порожні диски. Найжахливішим було те, що з потоку звуків, які постійно лунали з його рота, неможливо було розібрати жодного слова. Лише один раз Вінстон розпізнав фразу «повне й остаточне викорінення ґолдштайнізму», яку той дуже швидко промовив, наче суцільний рядок друкованого машинопису. В усьому іншому це був просто набір звуків, схожих на качине крякання. Але попри нерозбірливість мови того чоловіка, загальний зміст його крякання не викликав жодних сумнівів. Він, певно, розвінчував Ґолдштайна і вимагав уживати найсуворіших заходів проти думкозлочинців та саботажників, він міг обурюватися жорстокістю євразійської армії, міг вихваляти Старшого Брата або героїв на Малабарському фронті — зрештою, не було жодної різниці. Хоч би що він казав, було очевидно, що це тотальна правовірність, чистий Ангсоц. Дивлячись на безоке обличчя зі швидкою рухливою щелепою, у Вінстона виникало дивне відчуття, що це не людина, а радше манекен. Говорив не його мозок, а гортань. Хоча й потік цих звуків складався із слів, але це не була мова у звичному розумінні — ці схожі на качине крякання звуки він вистрелював із себе без жодного усвідомлення.

Сайм на хвилину примовк і на підливі печені креслив якісь лінії ручкою своєї ложки. А добре чутний у навколишньому гомоні голос за сусіднім столом продовжував швидко крякати.

— У Новомові існує слово, — сказав Сайм, — не знаю, чи воно вам відоме: качкомов, розмовляти голосом, схожим на крякання качки. Це одне з тих цікавих слів, які наділені протилежними значеннями. Застосоване до опонента, воно означає осуд, застосоване до когось, із ким ти згоден, воно перетворюється на схвалення.

Авжеж, Сайма розпорошать, знову подумав Вінстон. Ця думка його трохи засмутила, хоча він знав, що Сайм його зневажає, та й загалом ставиться до нього з осудом, а отже — цілком міг донести на нього як на думкозлочинця, якщо, звичайно, вважатиме за потрібне. У Саймі був якийсь невловимий ґандж. Чогось йому бракувало: проникливості, байдужості чи рятівної дурості. Його не можна було звинуватити у неправовірності. Володіючи у повному обсязі інформацією, недоступною для рядового члена Партії, він водночас вірив у принципи Ангсоцу, шанував Старшого Брата, радів його перемогам, ненавидів відступників, і то не просто їх ненавидів, а робив це зі щирим непідробним ентузіазмом. Проте він не був позбавлений певних сумнівних рис. Сайм говорив про речі, про які ліпше було б мовчати, він читав забагато книжок, відвідував кафе «Під каштаном» — притулок художників і музикантів. Ходити у кафе «Під каштаном» не забороняв жоден, навіть неписаний, закон, але це вважалося поганим місцем. Зазвичай там збиралися старі партійні функціонери, які втратили репутацію, але ще не стали жертвами чистки. Казали, що багато років і десятиліть тому там іноді бував сам Ґолдштайн. Отож неважко було передбачити подальшу долю Сайма. Але годі було сумніватися, що якби Сайм бодай на мить розгадав природу його, Вінстонових, потаємних думок, він би негайно доніс на нього у Поліцію Думок. Власне, кожен би так вчинив. Але Сайм — без жодних сумнівів. Одного ентузіазму тут не досить. Правовірність — це неусвідомлений стан.

Сайм підвів голову.

— Сюди йде Парсонс, — повідомив він.

Здавалося, в його голосі також звучало невимовлене: «цей кінчений ідіот». І справді, через залу йшов Парсонс, Вінстонів сусід у будинку «Перемога», — гладкий чоловік середнього віку з русявим волоссям і жаб’ячим обличчям. У свої тридцять п’ять років він уже нажив жирові складки на шиї і животі, але рухався ще по-хлоп’ячому рвучко. Увесь його вигляд настільки нагадував хлопчака у дорослому тілі, що, незважаючи на військовий комбінезон, його легше було уявляти в однострої Розвідників — синіх шортах, сірій сорочці та червоній хусточці на шиї. Кожен, хто дивився на нього, завжди уявляв собі ямочки на колінах і закасані рукави на коротких і пухлих руках. І справді, за першої-ліпшої нагоди Парсонс завжди намагався одягти шорти — коли йшов у похід чи брав участь у якійсь фізкультурній масовці. Він привітав їх обох веселим «Привіт! Привіт!» і сів за стіл, війнувши на на них різким запахом поту. На його рожевому обличчі блищали краплі вологи. У нього була унікальна здатність пітніти. У клубі завжди можна було вгадати, що саме він грав у настільний теніс — настільки мокрим було руків’я ракетки після його руки. Сайм дістав клапоть паперу, на якому була записана довга колонка слів, і став їх переглядати, затиснувши між пальцями чорнильний олівець.

— Дивись, навіть на обіді працює, — сказав Парсонс, штовхаючи ліктем Вінстона. — Зарядка для розуму, еге? Старий, що ти тут понавиписував? Щось надто мудре, щоб я міг зрозуміти? А знаєш, Сміт, чому я за тобою бігаю? Ти забув підписатися.

— На що підписатися? — запитав Вінстон, автоматично засунувши руку до кишені по гроші.

Приблизно чверть його платні доводилося витрачати на добровільні внески, яких було стільки, що їх усі годі було запам’ятати.

— На Тиждень Ненависті. Внески за місцем проживання. Я скарбник нашого кварталу. Ми маємо добре постаратися, щоб влаштувати справжню виставу. Я тобі так скажу, моєї вини в тому не буде, якщо старі будинки «Перемога» не виставлять на вулиці найбільше прапорів. З тебе два долари.

Вінстон витяг і простягнув йому дві м’яті й засмальцьовані банкноти, які Парсонс поклав у маленький нотатник, записавши його прізвище акуратним почерком малограмотної людини.

— До речі, старий, — сказав він. — Я чув, мій шалапут учора поцілив у тебе з рогатки. Я добряче його висварив. Пообіцяв відібрати в нього рогатку, якщо він знову за це візьметься.

— Думаю, він трохи засмутився, що йому не дозволили подивитися на страту, — сказав Вінстон.

— Вони, звичайно, лобуряки, але виховані у правильному руслі, еге ж? Розбишаки, так, але мислять правильно. Вони тільки й думають про Розвідників і про війну. Ти знаєш, до чого моя мала докумекала минулої суботи, коли їхній загін вирушив на прогулянку дорогою на Беркгемстед? Вона