MiraLissa - Там, де закінчуються маски , MiraLissa

Глава 6. темрява є ту кожному з нас

Після того, як їх випустили з темниці, Влад викликав усіх трьох до себе. Кімната, як завжди, наповнена тишею, ніби сама темрява прислухалась.

Влад стояв біля вікна. Коли вони увійшли, він обернувся, не поспішаючи.

— Відпочинок? Не сьогодні. У мене є для вас завдання.

Макс мовчки підняв брову. Крістал стиснула руки в кулаки. Втома змішувалась із тривогою, але вони мовчали.

— Вам потрібно знайти книгу. Не просту, — додав він, упіймавши погляд Крістал. — Її назва — «Ті, хто пам’ятають вогонь».

— Це взагалі звучить як щось прокляте, — пробурмотіла Катріна.

— А ти думала, я дам вам казку на ніч? — сухо відповів Влад. — Шукайте в бібліотеці, що ховається під вивіскою звичайного книжкового магазину на вулиці Вереснева, 17. Там є підрозділ, доступ до якого мають лише обрані.

Він поклав на стіл невеликий чорний жетон.

— Покажете це господині. Далі — дійте самі.

Магазин виглядав звичайно: трохи старий фасад, кілька книжок на вітрині, табличка з розкладом, що трималась на одній петлі. Але щойно вони переступили поріг, усе змінилось.

Усередині простір був набагато більший, ніж дозволяли зовнішні стіни. Книжки вкривали стіни аж до стелі, а в повітрі пахло пилом, воском і чимось… магічним.

Господиня бібліотеки — літня жінка з білим волоссям, заплетеним у тугу косу — мовчки взяла жетон і кивнула.

— Досі ніхто з вас не заходив туди, — прошепотіла вона, ведучи їх до потайних дверей. — Обережно. Деякі книги читають вас, перш ніж дозволити вам себе прочитати.

Її очі блиснули — і двері розчинились.

Серед старих полиць і хрусту сторінок Макс уперше зупинився.

— Відчуваєш? — прошепотів він.

Крістал завмерла. Її шкіра вкрилася мурашками. У повітрі щось змінювалось. Потік енергії — тягучий, глибокий, знайомий.

— Так… — сказала вона. — Але… це не мій резонанс. Він схожий… на Влада.

— То ми на правильному шляху, — Макс зиркнув на неї. — Шукай далі.

Книгу знайшла вона. Вона сама впала їй до рук — тонка, чорна, з втисненим символом, схожим на емблему зі старих записів Влада.

«Ті, хто пам’ятають вогонь».

На сторінці тридцять під десятим реченням було написано:

«Той, хто тримає артефакт, пам’ятає полум’я. Шукай не світло, а попіл.»

Пошук привів їх за межі резиденції. Але не до міста — до лісового урочища, де колись Крістал уперше зустріла Макса. Там повітря було просякнуте тишею. Саме тут сила, що спала в ній, не виривалась назовні. Простір був… безпечним.

— Сюди? — перепитала Катріна.

— Сюди, — впевнено відповіла Крістал. — Він тут.

Макс теж щось відчував — але саме вона підійшла до старого дерева з дуплом, поклала долоню — і дерево розчинилось, відкриваючи схованку.

Усередині — артефакт. Сріблясто-чорний диск, тонкий, як лезо, і пульсуючий зсередини. В її руках він засяяв.

— Це… частинка його? — запитала вона тихо.

Макс не відповів одразу. Потім промовив:

— Не тільки. Це те, що було до нього. Його колишня суть. Те, чого він сам боїться.

Коли повернулись до Влада, той лише подивився на артефакт — і довго мовчав. Потім сказав:

— Це ви зробили добре. Але з цього моменту… ніхто не має знати, що ви його знайшли.

— Навіть Рада? — запитала Катріна.

— Особливо Рада, — відповів Влад. І додав тихіше, вже до Крістал:

— Він тебе слухається. Це означає більше, ніж ти зараз розумієш.

Крістал кивнула. І відчула: історія тільки починається.

Коли вони повернулись у дім, Крістал першою переступила поріг. І в ту ж мить дім затамував подих. Повітря на мить загусло, ніби сама структура простору відчула щось… незнайоме.

— Щось не так, — прошепотіла вона.

Сходи скрипнули, але не під вагою. Це був звук — попередження, знайомий лише тому, хто чув його раніше. Стіни злегка здригнулись, і Крістал відчула, як артефакт, схований у її сумці, пульсує теплом. Він ніби кликав.

Вона піднялася вгору, до своєї кімнати. Ледь відкрила двері — як усередині щось змінилось. Стіни, кольори, відчуття — усе зрушилось у тональності. На її письмовому столі лежала одна з тих самих книжок, які ніхто сюди не приносив.

Відкривши її, вона побачила малюнок.

…Полум’яна постать — силует у темному каптурі. Рука простягнута вперед. А в іншій — той самий артефакт. Але тепер він горів сріблястим вогнем.

Відлуння минулого?

Раптом перед очима спалахнув спогад, який не належав їй.

…Влад. Значно молодший. Очі — зовсім інші. Вони ще не знали того болю.

Він стоїть посеред поля битви. Дощ, попіл і кров.

Артефакт світиться в його руках — і він відмовляється скористатися ним.

За спиною — той, кого вона ніколи не бачила. Тінь, чий голос глухий і глибокий.

«Віддай це мені, Влад. Ти не витримаєш його сам.»

Але він не віддає. І вибирає… самотність.

Вона вирвалась із видіння, тремтячи.

Влад уже чекав її у кабінеті. Він стояв біля вікна, як завжди, спиною до неї.

— Ти щось бачила, — сказав він, не обертаючись.

— Це… було твоє?

— Так. І ні. Артефакт — частина не лише мене. Це… ключ до того, що було втрачене. До пам’яті, яку не всі мають право бачити.

Він нарешті обернувся. Його погляд — спокійний, але з втомою давнього носія тягаря.

— Колись… я використав його, щоб зупинити те, що вже неслося. Але за це довелось заплатити. Він лишив у мені слід. І я залишив його — у тому місці, де ніщо не мало його знайти.

— Але я знайшла, — тихо сказала вона.

— Тому що він тебе вибрав. І тому що ти — єдина, хто може нести його далі. Я не маю на це більше права.

Крістал хотіла щось сказати, але Влад вийшов. Лишив її із тишею, в якій усе ще гуділо відлуння.

Світ був іншим. Свіжим. Теплим.

Крістал стояла посеред кімнати, яку її свідомість не впізнавала, але серце — пам’ятало. Запах кориці, м’яке світло, що пробивалося крізь старовинне вікно. Біля столу стояв молодий чоловік — темне, м’яко хвилясте волосся, усмішка, така… жива. У його очах ще не жила тінь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍