Марина Вітер - Незламна тиша, Марина Вітер

Розділ 14. Коли правда болить

        Артем заїхав за Ольгою до школи. У нього був інший погляд — насторожений, зосереджений. Вона одразу відчула: щось сталось.

— Лізу сьогодні не відпускай саму. Ні на хвилину, — сказав він, щойно вона сіла в авто.

— Що трапилось?

— Мені “натякнули”, що або я повертаюсь у гру — або хтось із “невинних” страждатиме. Вони натякнули… на дитину. На Лізу.

         Її руки затремтіли. Обличчя поблідло.

— Вони зійшли з розуму?

— Це не емоції. Це — бізнес. Жорстокий, як і завжди. Але вперше… вони знайшли мій слабкий пункт.

— Я не хочу, щоб Ліза жила в страху.

— Тому я заберу вас.

— Куди?

— У мій будинок за містом. Там охорона, сигналізація, все під контролем.

— І що потім? Ховатись вічно?

          Він дивився на неї. Вперше — з вразливістю в очах:

— Я не знав, що здатен так боятись. Не за бізнес. Не за ім’я. А за тебе.

          Вона взяла його за руку. Повільно. Спокійно.

— Тоді борімось разом. Але не мовчи, Артеме. Якщо ми мовчатимемо — вони виграють.

          Наступного дня він зібрав пресконференцію. Заявив про корупцію в середовищі забудовників. Про погрози. І — про свою відмову від частки в компанії.

— Ви щойно знищили свою кар’єру, — сказав один із журналістів.

— Можливо. Але зберіг себе.

         Вечір. Будинок за містом. Тиша. Ліза спить у кімнаті з виглядом на ліс. Ольга стоїть на терасі. Артем підходить ззаду, загортає її в плед.

— Вперше за роки я не відчуваю холоду всередині, — каже він. — І знаєш, що дивно?

— Що?

— Це страшно. Бо я вже не хочу жити без тебе. А значить, можу втратити найважливіше.

Ольга повертається до нього.

— Ми всі боїмося втратити. Але я знаю: поки ти тримаєш мене за руку — я не боюсь.

           Їхній поцілунок цього разу — глибший. Справжній. Сильніший, ніж страх.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍