Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

хоч його явної заслуги в тому, щоб допомогти Русичеві урятувати тоді дерево, не було, Сталкер наполягав, що Федорова поява додала його позиціям сили. А можливо, він не так часто зустрічав нового слухача, який, на відміну від його колег-пияків, міг зрозуміти трохи більше з того, що він намагався розказати іншим.

Уперше він потрапив на Зону, коли йому було сімнадцять. Він був важким підлітком. Син голови райкому, з чотирнадцяти років брав участь у хуліганських угрупованнях. Із шістнадцяти — на правах ватажка. Рани і травми колючо-ріжучими предметами — отримані й нанесені власноруч. Казав, якби в сімнадцять років його не відправили в армію, він би когось замочив, а на «зоні» пішов би в «отріцаловку». Та в сімнадцять він потрапив на іншу «зону» — Трахтемирів. Казав, що там він зміг змінити сценарій свого життя, і завдяки цьому вступив до інституту. Десь на останніх курсах інституту він познайомився на автобусній зупинці з чоловіком, який наче чекав на нього (тут історія Русича ставала підозріло схожою на перший том Карлоса Кастанеди, але Федір цінував його надто високо, щоб сумніватися в словах майстра). Цей чоловік передав йому всі знання з графології, якими володів. Казав, то були таємні знання по лінії передачі, що тягнулася ще з часів царської Росії. Графологія давала йому змогу безпомилково складати психологічний портрет людини за її почерком. Ним зацікавились органи, і після інституту він уже був лейтенантом КҐБ. У 28 — власна, отримана від держави квартира і посвідчення старшого управляючого інформаційною безпекою. Плюс можливість носити табельну зброю. Каже, що подібну професію придумав і запропонував ту посаду він сам. Тоді почалася його боротьба зі Звіром, і він, будучи на службі в Імперії, цю боротьбу успішно вів.

Коли розвалився «совок», тріщина пробігла по всьому життю, і він запив. Пив він тому, що більше не мав державної задачі, не мав табельної зброї і державної машини. Усе, що він міг тепер запропонувати ринку — це провести графологічний аналіз персоналу, виявити, хто схильний до зловживань посадовими повноваженнями або хто може підставити в скрутну хвилину.

Це все були іграшки. Він більше не працював з небезпечними злочинцями, не було широти завдань.

Іноді до нього за наводкою зверталися крупні клієнти — директори великих компаній, політики, які шукали компромати на своїх колег. Проте це траплялося нечасто. Тому він знайшов собі притулок в Зоні.

«Зона ісполняє твої желанія, — казав він. — Вона була создана, щоб ісполнять твою голограму. Твої настоящі бажання. Це — машина. Підкреслюю — іменно машина ісполнєнія желаній. Зона була создана для того, щоби протистояти Анти-Зоні і Звєрю».

«Так все ж таки, що таке Звір?»

Одного разу Русич прокоментував це.

«По моєму допущєнію, Звєрь — ето то, що древні греки називали Фтором, а Гайдеґер — Нічто».

«Зона ілі приймає тебе, ілі виштовхує. Коли в сімнадцять років ми із товаришем попали на Зону, ми почули голос в голові: “Убірайтєсь отсюда”. Сюди по всьому, там ішли важні прєобразованія в Зоні. Даже нє планетарного значення — галактичного. Потому що бучацька Зона це Сервер для связі с центром галактики».

Його міфологія геопатогенних зон складалася з кількох типів аномалій. «Поштовий ящик» давав змогу відправляти «замовлення» на «сервер». Зона допомагала тобі реалізувати задуманий сценарій. Зоня міняла хід життя.

«Поетому, еслі Зона виталкує тебе, ето радость. Еслі приймає, ето всьо. Ето значить, що ти как мінімум сталкер. Ето значить, шо ти будеш кого-то за собой вести».

Людей Анти-Зони, людей Звіра Зона мочила. Були чіткі параметри того, що Зона не пускає тебе: запаморочення, головний біль, кровотеча з носа, нудота, блювання, понос, відчуття сильної слабкості.

«Зона притягує анті-сталкера. Анті-сталкер — єто тот, хто водіт людей в Анті-Зону, як обичний сталкер — в Зону. Она притягує його на лєчєніє, ілі на убійство».

Київський Ботсад був «зоною». Лавра була «зоною». Бабина гора на Видубичах була «трубою» — прямим каналом на «сервер».

Останні років вісім він копав печеру.

«Першу печеру я викопав, як пивний погріб, — розказував Русич. — Я тоді жив на Зарубі, зимою і лєтом, і мене два года не могли найти єгеря. Потом, коли вони на мене робили облаву, з машинами, сильно удивлялись: казали, що знаходили слєди какого-то прєбиванія, но вислідити їм мене не удавалось. Тогда я відкрив на Зарубі Камінь — ето древня система дольменов, оставлена цивілізацією сколотів. Камінь сразу же став вести мене. Я найшов печеру одного йога за двадцять мінут. Двадцять мінут. Був один кадр, жив там у печері. Плавав вісім кілометрів через Дніпро в Переяслав туди і назад, за пивом. Однажди він склав свої пожитки — одяг, документи, дєньги — в стіг сіна, і поплив через Дніпро. Припливає назад — а стогу вже немає. Приїхала машина і погрузила його. І в яке село повезла, невідомо. Он пішки ко мнє в Українку прийшов, сказав: “Зона виплюнула меня”. Більше он тогда на Зону не возвращався. Зараз живе десь у Чорнобильській зоні, працює вчителем».

Опісля цього затяжного проживання на Зоні Русич приїжджав туди щоліта. Одного разу вони сиділи з приятелем біля вогню, і тут почув голос, який російською мовою сказав: Прідурак, завтра начінай капать тут пєщєру».

«Я кажу Серьожі: у мене, здається, глюк. Він каже: у мене тоже. Тоді я кажу: давай запишемо наші глюки на бумажках, щоб сравнити. Ми записали. У Серьожі те ж саме, про пещеру, тільки в болії вєжлівій формі». Так Русич почав копати печеру.

Він казав, у печері в нього поліпшувалося здоров’я. За зиму він сильно спивався в Українці, і, коли починалося тепло, переїздив у Бучацькі ліси в свою печеру. Там, він казав, пити практично не хочеться.

Винуватив у своєму алкоголізмі маму. «Она була страшним деспотом. Це она вогнала меня в страшний невроз, і я його досі розпутати не можу. Даже тут, на Зоні. В каком то смислі, я уже обречьон».

* * *

Чому я хотів допомоги Вадіку в справі Зони? Мабуть, тому, що він був єдиною людиною, якій я довіряв на всі сто, без оглядки. Вадік був святим безумцем, та в його безумстві була своя залізна логіка, і це мене підкуповувало.

У світі Вадіка речі жили своїм потаємним, особистим життям, і між ними, як і між людьми, теж проходила своєрідна лінія Мажино — хтось був за наших, хтось — за ілюмінатів. Наші — це всі, хто за просвітлення, креатив і легалайз (наприклад, садовий слимак, що жив у Вадіка, явно був за легалайз, тому вважався нашим). І взагалі, всі, хто за френдлі-інтерфейс світу сього, — це наші. Кока-кола, наприклад, хоч