Alina Pero - Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero

Наступного дня я прокинулася з відчуттям, ніби мене переїхав поетичний паровоз.

В голові крутилися уривки вчорашніх подій, і що більше я їх згадувала, то сильніше хотілося заховатися під ковдрою й не виходити з квартири мінімум до наступного сторіччя.

Але Кирило, цей агент Купідон, вже з самого ранку написав мені:

Кирило: 11:00, «Кав’ярня 1923». І не смій запізнюватися.

Так ніби я могла відмовитися.

У кав’ярні Кирило вже сидів за столиком у кутку, спокійно пив свою каву й гортав телефон. Побачивши мене, він відклав його й оцінив мій стан одним поглядом.

— Ого. Виглядаєш так, ніби пережила літературне цунамі.

— Приблизно так і було, — я кинула сумку на стілець і сіла навпроти, жестом покликавши офіціанта.

— Ну, давай, розказуй, як пройшла ніч. Сльози? Безсоння? Аналітичний параліч?

— Будь ласка, без сарказму хоча б до того, як я вип’ю каву.

— А ти зранку ще дратівливіша, ніж зазвичай, — він усміхнувся і відпив ковток кави. — То що там учора?

Я важко зітхнула.

— Ну... загалом все було добре.

Кирило примружив очі.

— Це була найдовша пауза в історії «добре».

Я закотила очі.

— Окей. Було дуже добре. Літературний вечір пройшов чудово, атмосфера приємна, люди класні.

— Ярослав?

— Що Ярослав?

— Теж класний?

Я замислилася, намагаючись сформулювати думку так, щоб не проговоритися зайвого.

— Він... цікавий. Приємний у спілкуванні. Інтелігентний.

— Тобто класний, — підсумував Кирило.

Я зробила вигляд, що не чую.

Офіціант приніс мою каву, і я вдячно зробила перший ковток.

— А момент на сцені? — з усмішкою поцікавився Кирило.

Я скривилася.

— Не нагадуй. Я думала, що провалюся крізь підлогу.

— Ну, враховуючи, що ти читаєш книги швидше, ніж розмовляєш із людьми, це був серйозний виклик.

— Дякую за підтримку, — буркнула я.

— Але ти впоралася, — визнав Кирило. — Було навіть... мило.

— Ти ж розумієш, що якщо ти ще раз скажеш слово «мило», я встану і піду?

— Ти цього не зробиш.

— Чому це?

— Бо твоя кава ще не закінчилася.

Я зітхнула й зробила ще ковток.

Кирило розсміявся.

— От бачиш.

Ми помовчали кілька секунд.

— Добре, а тепер головне питання, — серйозно сказав він, нахилившись ближче. — Коли наступна зустріч?

— Це не побачення!

— Я не казав, що це побачення. Я просто запитав, коли ви бачитеся наступного разу.

Я підозріло примружила очі.

— Ти точно не намагаєшся мене підштовхнути?

— Я? — він зробив невинне обличчя. — Ні-ні, що ти. Я просто твій особистий літописець. Спостерігаю за подіями й аналізую.

— Аналізатор ти мій, ти взагалі для чого на той вечір прийшов?

— Щоб переконатися, що ти не втечеш через вікно, — спокійно відповів він. — І, схоже, я мав рацію, бо ти виглядала так, ніби думала про це.

Я закотила очі.

— Окей. Я не втекла. І навіть вижила.

— І?

— І... це було не так страшно, як я уявляла.

Кирило усміхнувся.

— Ось. Оце вже схоже на правду.

Я скосила погляд на нього.

— Ти надто задоволений собою.

— Бо я мав рацію.

Я зітхнула.

— І що тепер?

— А це вже залежить від тебе, — він підняв руки вгору. — Я свою місію агента Купідона тимчасово вважаю виконаною.

Я закотила очі й усміхнулася.

А він просто підморгнув і відпив каву.