Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало

— Прокляття, — сказав маг.

Павутина, нарешті, обплела всі стіни, стелю та підлогу, відокремивши цю кімнату від решти світу.

А дракон, всупереч надіям, що він захоче прийняти більш-менш схожий на початковий вигляд і аморфну ​​масу, що квапливо вирощує повний комплект крил, лап і хвоста, можна буде спробувати вбити, ситуацію оцінив правильно. Насамперед кинувся не на Валада з його недомечем і навіть не на привидів, а на павутину. Мабуть, вирішивши, що для початку і стільки енергії для поповнення запасів вистачить.

Привиди ситуацію теж оцінили правильно і, поки Валад, лаючись від щирого серця, намагався відрубати крило або хоча б відволікти тварюку від захисту, вдарили дракона по морді.

Дракон проковтнув подачку і з цікавістю обернув страхітливу морду до меча з сили, відчувши найсильніше джерело енергії в приміщенні.

— Прокляття, — повторив Валад і вдарив ще раз, вклавши всю силу та злість, що в нього були.

І крило відвалилося, беззвучно. І одразу почало розповзатися все там же темним туманом. А привиди його підхопили й відтягли подалі від скривдженої тварини, щоб не приросло.

Щоправда, послабшав знекрилий дракон не сильно. Того, що в нього залишилося, все ще вистачало, щоб розвалити і будинок, і половину острова. І випускати його, як і раніше, не можна було, а як убити і розтягнути на безпечні клаптики сили, Валад уже не уявляв. Але це не означало, що він збирався здаватися і стояти на місці, чекаючи, поки дракон підсмажить, згадавши, що взагалі-то він тварюка вогнедишна. Або розчавить, намагаючись зжерти проклятий меч.

З обрубка крила клаптями сочилася сила. Дракон замотав головою. Біль він навряд чи відчував, скоріше незручність і ще більший голод. А потім прийняв рішення і по-зміїному викинув уперед голову, намагаючись таки проковтнути павутину захисту, перш ніж зв'язуватися з сильнішим і кусючим джерелом.

Примари відважили дракону ляпас залишками його ж крила. Частину він встиг проковтнути, зате решта вбила його голову в тіло так, що шия стала коротшою вдвічі.

Дракон облизнувся роздвоєним язиком, подивився на Валада і тихо засвистів.

— Тримайте щит, — сказав маг примарним помічницям і кинувся до дракона.

А за спиною пахнуло жаром і грудка вогню розповзлася по павутині.

І Валаду нарешті стало весело. Битва ж. І можна скинути злість, не боячись щось ненароком зламати.

І забути на якийсь час про всі проблеми не просто можна, а необхідно. Якщо не забудеш, шансів перемогти не буде.

А це тіло йому все одно ніколи не подобалося. Хлопчик був занадто гарний, надто нетерплячий, та ще й недостатньо сильний. У попередньому тілі він би цього дракона скрутив у безформну грудку, не особливо напружуючись. Шкода, що воно так не вчасно занедужало і це збіглося з прибуття чергового носія сили божественного демона. Насправді сильного носія, куди цьому дракону. А нікого здатного допомогти поряд не виявилося.

Втім, він би, мабуть, у жодному разі нікого кликати не став. Тварюк, що виросли з людей, котрі віддали своє тіло демону, він ніколи не любив і вважав за краще знищувати їх самостійно, і якнайшвидше. Не даючи їсти і рости.

І іноді тому, кого зараз звуть Валадом, було навіть цікаво — а чи розуміє король Золотих Туманів, що стільки століть намагається створити? І чи знає скільки б у нього було проблем, якби цих тварюк в імперії не вбивали раніше, ніж вони стабілізуються і стануть по-справжньому сильними, а то й розумними.

Чи знає цей недоумок, що намагається множити собі конкурентів? Причому конкурентів не просто прив'язаних до демона, а тих, що злилися з ним. Отже, значно й значно сильніших, ніж король.

І що якби їх не вбивали, божественний демон з радістю порвав би прив'язь, розділився між цими своїми «дітьми» і залишив би короля з носом. Або швидше зжер би насамперед.

Втім, просвітлювати короля з цього приводу ніхто не збирався. А то він міг додуматися впустити демона в себе, злитися з ним остаточно. Просто для того, щоб стати ще менш смертним. А в те, що він не зможе зберегти при цьому більшу частину себе самого, король міг і не повірити. Ну, чи вважати це гідною платою, як і багато хто до нього.

— Ідіоти, — прошепотів Валад і рубанув недомечем дракона по лапі, ніякого результату цим не домігшись, але знову зумівши відволікти його від павутини і змусивши плюнути вогнем, цього разу по щиту, розтягнутому над головою помічницями. — Як же я це ненавиджу.

Дракона треба було послабити. Інакше вбити його не вдасться, навіть вклавши в удар самого себе.

Втім, він це й так знав. Ще в той момент, коли виганяв із кімнати цінних жінок та інших дівчат.

***

Сорра, незважаючи на великий живіт, йшла з таким виразом обличчя, ніби була полководцем, який мав наприкінці шляху вимовити натхненну промову перед військом, а потім особисто його очолити, ведучи в бій.

Маяліна виглядала розгубленою і, схоже, боялася не тільки за себе, а взагалі за всіх разом, можливо навіть за весь палац, увібравши в себе страх, який міг завадити комусь боротися.

Ліїн невидяче дивилася перед собою і погладжувала живіт. А ще вона час від часу починала ворушити губами, беззвучно розмовляючи чи то сама з собою, чи то з дитиною.

Служниці та вовчиці обступили цю трійцю готуючись ловити, спрямовувати та захищати.

Попереду в долоні над підлогою летіла примара мертвого імператора.

За спинами компанії, що переводилася в безпечніше місце, летіла ще одна примара.

Серед вовчиць та й служниць, напевно, були сильні маги, а потім з бічних коридорів ще й якісь чоловіки набігли, деякі з мечами, деякі обвішані накопичувачами та амулетами.

І Ір'єна раптом зрозуміла, що шпигун із неї ще гірший, ніж убивця. Та вона половину цих чоловіків жодного разу не бачила. І чим займається більшість вовчиць, гадки не мала. Та й не дуже цікавилася.

А ще Ір'єна почувалася зайвою і, якби не Камена, котра тримала за руку, могла б спробувати відстати і забитися в якийсь темний кут, щоб нікому не заважати. Щоб не відчувати, що випадково зайняла чиєсь місце. Що марна, що…