IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 10. Сни, що живуть довше за смерть

Ніч у новій залі не мала початку, як і кінця. Тут не було часу — лише втома, що осідала у кістках, наче пил з могил. Девід не спав, але й не був наяву. Його думки розчинилися у дивних видіннях, які напливали одне за одним — мов хвилі, що тягнули за собою уламки давно потоплених кораблів його пам’яті.

 

Йому снився дім.

 

Не той, до якого він повернувся фізично, а той, що живе у підкірці свідомості. Дім, де двері самі закривались, навіть якщо ніхто не стояв поруч. Дім, де портрети шепотіли в темряві, і кожна сходинка сходів тримала в собі чиїсь сліди.

 

Він ішов по коридору. Його дитячий голос лунав десь у спогадах, кликав маму. І з-за дверей вітальні виходила вона — не така, як він її пам’ятав, а змінена, зі згаслими очима і синцями під ними. Вона мовчала. Лише простягнула руку до його грудей — і її пальці повільно втиснулись просто у серце.

 

Девід прокинувся, з диким прискореним диханням, обливаючись холодним потом. Його сорочка прилипла до тіла, а серце калатало, наче хотіло вирватись з грудей.

 

Іларія вже не спала. Вона сиділа на холодному камені біля стіни й малювала щось на підлозі. Магічні символи. Руни, які він бачив у старих книгах, ще до того, як зрозумів, що це — справжні ритуали.

 

— Це для захисту? — прошепотів він.

 

— Ні. Це пастка.

 

— Для кого?

 

— Для нас.

 

Він здивовано глянув на неї.

 

— Якщо щось піде не так, ми повинні обмежити вплив порталу. Він вже відкривається. Але не тільки для нас.

 

— Що ти бачила уві сні?

 

Іларія не відповіла одразу. Її обличчя було блідим, майже прозорим. Вона видалася Девіду ще тоншою, ще більш тінню, ніж раніше.

 

— Не сон. Видіння. Я бачила ту частину тебе, яка ще спить. Ту, що зберігає силу. І ту, що може зруйнувати все.

 

— Я не особливий. Я просто…

 

— …той, кого обрало прокляття. Це більше, ніж сила, Девіде. Це жертва.

 

Її голос затремтів, і вперше він побачив у ній справжній страх. Не той холодний контроль, до якого він звик, а щось глибше, майже людське.

 

— Я боюся, — прошепотіла вона. — Не за себе. За тебе. Бо чим ближче ми до серця порталу — тим менше в тобі лишається тебе.

 

Тишу розірвав шурхіт. З темного проходу повзли фігури. Не істоти — а форми, що нагадували хребти, ребра, порвану шкіру. Вони не мали очей, але відчували. Кожна з них повзла до символів, які залишила Іларія.

 

— Це сновидні породження, — сказала вона. — Вони приходять з твоїх снів. І якщо прорвуться — вони залишаться в реальності.

 

Вона піднялася, кинула магічну пульсацію — світло пройшло по рунах, спалюючи тіні, але кожна з них залишала шрам на підлозі. І на Девіді — легкі опіки, немов згадки про сни, які він колись мав, але забув.

 

— Я не хочу більше бачити це місце, — зізнався він. — Воно в мене під шкірою. У крові.

 

— Бо воно — вже частина тебе. А ти — частина нього.

 

Їхня подорож продовжувалась мов мовчазне паломництво. Вони спускалися глибше — туди, де починала стиратись межа між тілом і пам’яттю. Каміння стін змінювалось — воно було гладким, органічним, майже пульсувало. В одному з коридорів Девід торкнувся стіни — і вона здригнулась, наче жива плоть. Він відсмикнув руку, і на пальцях залишився слід крові.

 

— Тут все живе? — запитав він пошепки.

 

— Ні. Тут усе — мертве. Але прокляте життя — сильніше за смерть.

 

У центрі наступної зали вони побачили дзеркало. Старе, тріснуте. Його рама була зроблена з кісток. Дзеркало не відбивало їхніх облич. Натомість — показувало сцену: Девід стоїть над тілом. Воно в крові. Поруч — Іларія. Її рука — на спусковому гачку. Але… його серце ще б’ється.

 

— Це майбутнє? — прошепотів він.

 

— Ні. Це одна з можливостей.

 

— І ти дійсно вистрелиш у мене?

 

Іларія подивилася на нього довго. Її очі були темними, але в них блиснула щось… схоже на жаль.

 

— Якщо ти зупиниш бути собою… я буду змушена.

 

Тиша була важча за будь-які слова.
Девід не міг рухатися, його ноги були немов приросли до каменю, а очі не могли відірватися від відображення у дзеркалі. Він бачив себе, але не такий, як зазвичай — цей Девід не мав нічого спільного з тим, ким він був. Це була частина його, яка була зруйнована, впала в темряву, загубила свою людяність. І там, у відображенні, лежав той самий постріл — точний, холодний, безжальний.

 

“Це майбутнє”, — подумав він. Наче в ньому вже не було вибору, а лише холодна правда, яку важко було прийняти.

 

Іларія стояла поруч, не здригнувшись. Її очі не знімалися з дзеркала, і хоча вона нічого не сказала, його серце відчуло це — жорстокий спокій, який вона намагалася передати.

 

— Я не хочу цього, — прошепотів він, підходячи до неї. Його руки тремтіли, але він намагався триматися. — Я не хочу стати тією версією себе, яку я бачу тут.

 

Іларія повільно повернулася до нього, її погляд був важким, наче сама темрява зібралася в цих очах.

 

— І все ж, якщо ми не закінчимо все це, воно зруйнує нас обох, Девіде. Я не можу дозволити, щоб те, що почалося, привело нас до цього. Але я не можу залишити тебе живим, якщо це стане ціною нашого порятунку.

 

Її голос звучав як лезо, що проникає в серце. Він відчув себе слабким і безсилим перед її словами. Але як не дивно, він не відчував страху — лише тугу. Мабуть, боїшся не того, що стоїть перед тобою, а того, що насправді відбувається всередині тебе.

 

— Я не можу дозволити, щоб ти мене вбила, — сказав він. — Я не хочу, щоб це була твоя жертва.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍