Володимир Костантінович Пузія - ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ, Володимир Костантінович Пузія

Сказав:　

— Зачекай, це зайве.　

Він ступив на корінь і рушив по ньому просто вперед, до дуба. А дійшовши до стовбура, підняв ногу, поставив на стовбур — і так само легко попростував вгору. Озирнувся — Уляна йшла за ним, здивована й зачудована.　

Коли дійшли до хатинки, Ярий нахилився і, відчинивши двері, зайшов усередину, — і хоч зовні та здавалася маленькою, відтоптувати одне одному ноги їм з Уляною не довелося.　

Бо всередині хатинка була більша, ніж зовні. Відчули вони це, щойно переступили поріг, — хоч побачили небагато. Хата стояла темна і мовби нежива.　

Сказала Уляна:　

— Може, ми помилилися чи золота сестра нас обманула?　

— А може, — сказав Ярий, — хазяйки просто немає вдома.　

Запалили вони свічку й роззирнулися. Видно було, що Ярий не помилився: побачили вони постіль на лежаку, накритий рушником свіжий коровай на столі, на лавці ж, під вікном, лежали чисті сорочка і спідниця та два менших рушнички.　

А ще побачили Ярий з Уляною завісу, що розділяла хату на дві половини. Була вона наче з кінського волосу звита, у тонкі косиці заплетена, а як придивилися — побачили в тих косицях стрічки, гребінці, розписані шкаралупки, скручені з сухого стебла кульчики.　

Хотіла була Уляна зазирнути за ту завісу, та Ярий сказав:　

— Не чіпай. Краще почекаємо на Брамницю тут.　

Сіли вони чекати. А як почав голод дошкуляти, сказала Уляна:　

— Відламаймо собі по шматочку.　

Нагадав Ярий:　

— Перевізник заборонив нам заламувати з Брамницею коровай.　

— Та ж ми з нею й не заламуватимемо, — відповіла на те Уляна.　

Розгубився Ярий, не встиг заперечити. І хоч гукнув з меча Гаґбард Ратиця: «Не робіть цього!» — було пізно: Уляна не чула голосів з меча. Вона відкинула рушник, відломила два шматочки. Один з'їла сама, другий простягла Ярому, а рушник поклала на місце.　

Щойно проковтнули вони останні крихти, як почули з-за завіси стукіт, грюкіт, рипіння й сопіння, — і збагнули, що хазяйка хатинки повернулася додому.　

Розділ дванадцятий,

в якому Ярий Приблуда

ламає хмиз і розпалює піч

Спершу вони побачили руку — старечу, висохлу, з дивними потовщеннями над нігтями.　

Ярий подумав, що така рука мала б належати мерцю. А потім хазяйка відкинула завісу з кіс і зайшла в хату — і тоді Ярий пошкодував, що це не мрець.　

Пані Брамниця була висока, як крик, стара, мов світ, і сива, наче туман над рікою. Мала вона тридцять три і ще три зуби, і всі були залізні та блискучі. Одне око дивилося в стелю, друге — в підлогу, а третє прозирало з-під волосся і блимало так, наче щойно зі світла потрапило у темряву й нічого не бачить. Сорочка на ній була стара та зношена, вишивка вся вицвіла: і чорні нитки, й червоні перетворилися на сірі, однак жодна не порвалася.　

Зітхнула хазяйка, втягнула повітря кривим, довгим носом. Сказала:　

— Йшла я з хати — не було тут і душі живої. А тепер, бач, і живі, і мертві, і ненарожденні.　

Кинула вона на підлогу мішок, який аж світився зсередини, кинула й в'язанку хмизу, що принесла на горбатій спині.　

Притупнула одною ногою, потім другою. Стукнула залізним ціпком.　

Повернувся череп пугача, що був на тому ціпку, обвів поглядом хату. Засяяли його очниці, стало в хаті світло, наче спалахнули сотні свічок.　

Ще встиг помітити Ярий, що обидві ноги в хазяйки ліві, але здивуватися вже не встиг. Підвівся, сказав:　

— Добривечір тобі, пані Брамнице. Вибач, що зайшли без запрошення. Заблукали ми, а в пущі темно і небезпечно. Випадково натрапили на твою хатинку, то й вирішили перечекати до ранку.　

Засміялася хазяйка, аж затрусилися, заляскали по колінах її обвислі груди.　

— Ніхто й ніколи не приходить до мене випадково. Та вже як прийшли — лишайтеся. От тільки не годиться сідати з гостями за стіл у такому вигляді. Зробіть мені послугу. Ти, дівчино, принеси води і обмий мене. А ти, парубче, наламай хмизу і розтопи нам пічку. Повечеряємо — а тоді й поговоримо.　

Ярий побоювався, що от-от озветься з меча Ейнар Буре Ікло, та той мовчав — і мовчали всі інші душі, зневолені в заклятому мечі. Наче принишкли й сторожко дослухалися до того, що коїлося в хатинці.　

Уляна взяла відро й пішла до дверей. Тоді пані Брамниця сказала:　

— Ні, любонько, не туди. Від тієї води мало буде мені користі. Ти по іншу сходи… тільки ж пам'ятай: тримайся стежини, ні кроку, ні пів кроку вбік не роби. А вихід, любонько, отам.　

І вона вказала на завісу з кіс.　

Уляна озирнулася на Ярого, кивнула і вийшла, розсунувши рукою завісу — тільки зашаруділи-зашепотіли стрічки, гребінці та шкаралупки.　

Узявся Ярий за хмиз. Зламав першу гілку — і від подиву ледь не впустив з рук.　

Почув він наче віддалені крики людей. Були в тих криках біль, і розпач, і смерть.　

Озирнувся Ярий на пані Брамницю. Та сиділа на лавці, поклавши долоні на череп пугача. Сказала:　

— Може, гостю, хочеш про щось запитати? То питай, не соромся.　

Ярий на те лише знизав плечима. Своє колишнє ім'я він забув, але поради Перевізника пам'ятав добре.　

Відповів він хазяйці:　

— Кажуть мудрі люди, що як багато знатимеш, швидко посивієш і хутко помреш. Не для цього я сюди прийшов.　

Заходився він далі ламати хмиз. І з кожною зламаною гілкою крики гучнішали, біль і розпука в них дужчали.　

На мить здалося Ярому, що бачить він те, чого ніколи не існувало: дивні дахи, охоплені вогнем, порепану землю з химерними деревами, гори, що розсипалися на друзки.　

Світи, що відходили в небуття, — світи, що ніколи й не народжувалися.　

Знову озирнувся він на пані Брамницю і побачив, що та дрімає, відкинувши голову і заплющивши очі. Навіть очниці пугача під її пальцями світилися не так яскраво.　

Подумав Ярий, чи не розкрити свій мішок. Щоб стяти цю старечу голову, стало б одного удару мечем.　

Перевізник радив інше, та тепер, після втрати трьох чорних курок, як дотриматися тих порад?　

А потім спитав себе Ярий, чи впорається він з мечем, який міститиме в собі душу цієї істоти. Та й чи втримає її взагалі меч? І ще — що станеться після того, як така душа рано чи пізно звільниться?　

Тож він мовчки доламав хмиз, слухаючи те, що чув, і намагаючись запам'ятати те, що бачив.　

Потому думав був почистити черінь у пічці; зазирнув у