Юрій Ігорович Андрухович - Коханці Юстиції

добував з кишені револьвер: «За Каганця — Потоцький!» Згідно з його пізнішим зізнанням він до останньої миті не мав певності, чи стрілятиме. Якби граф поглянув на нього ласкавіше, якби з незрозумілих причин усміхнувся, може, й по-дурному якось чи розгублено й беззахисно, якби його фізія не була від природи такою надуто-зверхньою, хтозна-чим усе закінчилося б.

Потоцький натомість глянув на чергового відвідувача лише так, як міг. Звісно, що він уявлення не мав про цього молодика й жодних почуттів щодо нього теж. У його недоброму погляді не було нічого особистого. Проте іншого погляду він просто не мав у своєму розпорядженні: над цим попрацювала кількасот-літня аристократична генетика. Це вона в десятках поколінь виношувала і зимну колючість невеличких очиць, і надутість щік, і претензійну зверхність постави. Тож за ті частки секунди, поки в нього летіли і влучали кулі Мирослава Січинського, він устиг лише здивуватися: що це таке, чому і як це можливо?

Граф був спадкоємцем занадто могутнього роду з усіма наслідками такої спадковості. Можна без перебільшення стверджувати, що його вбивство 12 квітня 1908 року історія готувала літ із п’ятсот.

2

Повернімося до простого календарного факту: вбивство По-тоцького відбулось у святкову й останню перед «польським» Великоднем неділю. Залишаємо збоку ту дивну обставину, що віденський намісник Галичини навіть у таке велике свято не дозволяв собі трохи відволіктися від урядування і розслабитись у колі великої (дев’ятеро дітей) родини, а продовжував перти плуга, виконуючи нелегкі обов’язки державного мужа. Інша дивина: щоб отримати в нього безпосередню аудієнцію, достатньо було дочекатися своєї черги. Доступ до тіла, зранку ще живого, було відкрито для першого-ліпшого пролетаря чи селянина з найвіддаленіших закапелків королівства.

І все ж оцінімо інше. А краще сказати — іншого, себто вбивцю. Чи не стало одним із мотивів для нього звичайне собі блюзнірство? Чи ці постріли в сам розпал пальмової неділі не мали на меті такий собі передвеликодній сюрприз від юного соціаліста? Чи не було в цьому акті цілком нищівного виклику всій тодішній моралі? Зухвалого наслідування Бакуніна, Кропоткіна та всіх інших анархо-бомбометальників? І як з любов’ю до Ніцше?

Враження великого й підкреслено свідомого блюзнірства значною мірою підсилює той факт, що Мирослав Січинський прирікав свою жертву саме на раптову (наглу) смерть. Для християнина не існує гіршої (за винятком самогубства, звичайно) версії розриву з посейбічним світом. Якби убивця у своєму житті до того дня стріляв не тільки в тирі, то він досягнув би й цієї мети, тож граф Андрей відійшов би у вічність яким був, не сподобившися ні останньої сповіді, ні соборування, ні причастя, — на самій вершині свого, за Шекспіром, «гріхів цвітіння».

Цей нюанс, як завжди тонко, відчув інший граф та інший Андрей — митрополит східних католиків Галичини Шепти-цький. Страсної п’ятниці, 24 квітня, виголошуючи у Свято-юрському соборі проповідь до Великодня, він засудив убивство Потоцького і — звучить як на тодішню епоху напрочуд по-сучасному — переконував громадянське суспільство активно протистояти будь-якому прояву політичного чи іншого терору: «Публічний злочин мусить бути публічно засуджений; він мусить викликати між християнами рішучий та енергійний протест». Митрополит, щоправда, не закликав мирян вийти на багатотисячний марш солідарності під гаслом «JE SUIS POTOCKI», але в будь-якому разі намагався і розумом, і душею вплинути на їхнє доволі розбалансоване ставлення до трагедії.

Дійсність проте показала, що вплив митрополита виявився обмеженим. Ба більше, українська преса, м’яко кажучи, не цілком поштиво наїхала на нього цілим каскадом риторичних запитань, більше схожих на їдкі звинувачення: «Де ж був львіський митрополит, коли проливалася невинна хлопська кров, коли плакали хлопські вдовиці і сироти? Чи й перед Богом графська кров дорожча від хлопської, а плач хлопських вдів і сиріт менше ціниться, ніж плач вдови і сиріт графа По-тоцького, що лишив їм сотки міліонів маєтку?»

Газети відчули запах крові й залюбки п’яніли та пускалися берега. Для соціалістів не було кращої нагоди вкотре допекти церкві та її зверхникові. Радикальний політик Трильовський, жбурляючись прокльонами з трибуни Віденського парламенту, не забув тієї обставини, що Шептицький — так само граф і так само спольщеного роду. Шельмування церковного ієрарха досягло безпрецедентного рівня.

Такі вже настали часи, часи випущених на волю демонів.

3

Кілька слів про вдову, графиню Христину Потоцьку з Тишкевичів. Досить показовим щодо цієї особи став її лист до ці-саря Франца-Йосифа. Листа було написано вже після повторного судового рішення щодо смертного вироку і страти Січинського на шибениці. У листі графиня зрікається будь-якої помсти й іменем своїм та дев’ятьох осиротілих дітей просить найяснішого монарха помилувати молодого вбивцю й дарувати йому життя, а з ним і шанс на виправлення.

Два десятиріччя по тому Січинський прокоментує це так, що то було ніяке не милосердя доброї католички, а банальна політична гра. Відень мав бути життєво зацікавлений у заспокоєнні пристрастей, стабілізації та безперебійному надходженні з Галичини «збіжжя і рекрутів». Страта Січинського могла спричинити чергову хвилю заворушень. Обмірковуючи вбивство графа, Січинський усвідомлював, що ледь не стовідсотково прирікає себе до найвищої міри покарання. Однак усвідомлював він і те, що на його захист неминуче виступлять неймовірно потужні чинники, і цілком знехтувати ними Відень швидше за все не зможе.

У своєму впертому героїзмі засуджений навіть звернувся до цісаря з контрпосланням, де просив не зважати на клопотання вдови і негайно виконувати судовий вирок. У Відні воліли зрозуміти це так, що засуджений уже почав ставати на шлях каяття й виправлення.

Наприкінці липня 1909 року вийшов цісарський наказ про заміну Січинському смертної кари 20-річним ув’язненням. Ризикована гра студента філософії принесла перший успіх.

4

Звідки взявся цей Мирослав? Які обставини привели на світ цю вбивчу суміш?

В очікуванні найяснішого рішення про страту або помилування Січинський читав поезії Байрона. Що суттєво — він читав їх мовою оригіналу, заодно навчаючись її. Ніби вона знадобиться на шибениці. Ніби на тому світі, у пеклі повішених, його обов’язково спитають: how do you do Sir? В’язнична адміністрація не мала нічого проти самовдосконалення підопічних і надала йому все необхідне для такої позитивної мети: пера, папір, зошити, словники. З Байроном він опановував не тільки й не так англійську, як романтизм боротьби та революційний нігілізм. Січинський і сам був поетом — з тих, які не залишають після себе жодного рядка, зате намагаються компенсувати це самим життям, кожною своєю дією. Байрон, По, Кольридж, Теннісон, Оскар Вайльд — ось перелік його замовлень у в’язничних бібліотеках, спершу львівській, а відтак і станиславівській.

Достоєвського він також читав,