Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Публіцистика » Панас Мирний 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Панас Мирний" автора Леонід Володимирович Ушкалов. Жанр книги: Публіцистика.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 28
Перейти на сторінку:
позначена і стильова манера роману. Звісно, його писало двоє дуже талановитих авторів. Михайло Марковський свого часу цілком слушно казав: «Коли ми порівнюватимемо мову, образність обох братів, то важко котромусь з них дати перевагу. Тут ми бачимо щасливе сполучення двох неабияких художніх сил, які тільки в такому випадкові й могли утворити щось певне, щось артистичне… Художнім хистом своїм брати, можна сказати, стояли на одному рівні». Недаром Олена Пчілка порівнювала «братську спілку» Мирного та Білика з творчістю братів Гонкурів. Можливо, працюючи над своїм романом, вони і справді мали за взірець Гонкурів. Щоправда, навряд чи брати Рудченки вважали, що дорівнялися цьому взірцеві. Принаймні Білик у 1893 p., вітаючи Мирного з народженням другого сина, писав: «У компанії з братом, можливо, їм і не так важко буде жити на світі; а може, якраз вони і вдадуть із себе братів Гонкурів, – куди ліпше, ніж ми з тобою вдали Еркмана-Шатріана». Відтак брати Гонкури постають тільки мрією, а свою спільну з Мирним працю над романом «Хіба ревуть воли…» Білик порівнює з творчістю французьких письменників Еміля Еркмана та Александра Шатріана, які виступали під прибраним ім'ям Еркман-Шатріан і зажили неабиякої слави, зокрема, як автори чотиритомової «Історії одного селянина» («Histoire d'un paysan»). Справді, роман «Хіба ревуть воли…» – це «історія одного селянина». Але в манері оповіді та в характері роботи над цією історією досить чітко помітні дві стильові індивідуальності. Чим відрізняються манери думання та письма Білика й Мирного? Передовсім тим, що перший виступає переважно як аналітик-соціолог, а другий – як художник. Соціальне підложжя роману у своєму «чистому» вигляді найбільше проступає саме в біликівських текстах. А ще, як зазначав Борис Якубський, Білик на відміну від Мирного «був більш архітектором, систематизатором, що йому випало привести до порядку художні пориви Панаса, систематизувати їх, дати вигляд цілої, викінченої будівлі… Можна сказати, що в роботу серця і фантазії він вносив поправки розуму». При тому не слід, звісно, забувати, що Білик чимало працював і над власне образним ладом твору, виявляючи неабиякий мистецький хист і творчу фантазію. Тим паче, що його зусилля були спрямовані передовсім на те, щоб відштовхнутися від народнопоетичної топіки, а отже надати творові стильової неповторності.

Нарешті, десь на середину осені 1875 р. роботу над романом було завершено. 24 жовтня рукопис уже був на розгляді в «отдельного цензора города Киева по внутренней цензуре», який, зробивши деякі купюри (було вилучено згадки про декабристів, про революцію в Угорщині 1848—1849 pp., сцену бенкету земського начальства тощо), дав дозвіл на вихід книги. Після отримання цього дозволу автори надіслали роман до Санкт-Петербурга, де він мав побачити світ у друкарні Михайла Стасюлевича. Нагляд за виданням вони поклали на Миколу Лисенка. Друк роману мав розпочатися в середині травня, а завершитися десь на початок серпня. Та 18 (30) травня 1876 р. з'являється Емський указ імператора Олександра II. Тепер роман міг побачити світ тільки за кордоном, і Білик надсилає рукопис до Женеви Михайлу Драгоманову. З цього приводу він писав Мирному: «У Києві – сон. Вирвав сво'іх «Волів», переписаних, переглянутих і скріплених цензором. Дублікат поїхав за кордон. У якому вигляді повернеться? – не знаю». Через три роки роман заходами Драгоманова був надрукований, посівши особливе місце не лише у творчості Мирного, але й у всій українській літературі XIX ст. Ще 1893 р. той-таки Драгоманов писав: «Хіба ревуть воли…» – це «безспорно, найліпше з того, що появила українська белетристика». Перегодом про нього будуть говорити як про «головний твір Панаса Мирного» (Борис Якубський), перший «великий реалістичний роман» в українській літературі (Юрій Лавриненко), «найбільший твір української класичної прози» (Олександр Білецький) тощо.

За кілька місяців до завершення роботи над романом, у середині березня 1875 p., у житті Мирного сталася подія, яка могла мати дуже серйозні наслідки: у зв'язку зі справою щодо таємного товариства «Унія» полтавська жандармерія провела обшуки в цілої низки осіб, зокрема в Дмитра Пильчикова, Олександра Жарка, Миколи Троцького та інших. Серед підозрюваних опинився і Мирний, у якого під час трусу знайшли, крім численних рукописів, кілька чисел «Правди», а також герценівське видання «Голоса из России» за 1856 p. І попри те, що вже на початок жовтня справу щодо «Унії» було припинено й ніхто з її фігурантів не постраждав, «громадівський» рух у Полтаві після цього інциденту починає швидко згасати. Як писав Драгоманов у своїх «Австро-русь-ких споминах», «лівобережці так тим налякались, що переказували, щоб до них од нас ніхто не їздив і не писав». Перебуваючи під враженням від цієї події, а також від масових арештів учасників «першого ходіння в народ», що їх уряд розпочав наприкінці літа 1875 p., Мирний працює над повістю «Лихі люди» (твір було завершено 24 вересня цього-таки року).

Судячи з усього, він писав цей «листочок з життя» із неабияким натхненням. Попри те, що письменник, як і в романі «Хіба ревуть воли…», вдається до прийому Vorgeschichte, розповідь про попереднє життя своїх персонажів він розгортає не в звичній для себе хронологічно-послідовній, сказати б, літописній, манері, а за допомогою прийому візій-спогадів, уперше застосованому ним іще в циклі поезій у прозі «Думки». Мирний змальовує всього лиш кілька днів перебування у в'язниці головного героя повісті Петра Телепня, якого рясно наділив автобіографічними рисами. Телепень, так само, як і Мирний, виходець із небагатої чиновницької родини, людина, наділена дуже м'яким характером і водночас напрочуд гострим відчуттям світової неправди та власної «вини перед народом», яке спрямовує його на шлях боротьби за те омріяне «царство правди», «де не чутно сліз та горя, де не видно нужди та недостачі, де воля усміхається своїм теплим сміхом…». Так само, як і Мирний, Телепень – письменник, який сподівається на те, що його «живе слово» зробить кращими людські душі, а відтак змінить на краще й саме життя. Змальовані і Мирним, і Телепнем «тяжкі візерунки нужди» – це енергія безугавного руху на маргінеси. Недаром, коли Телепень захотів пізнати життя, він одразу ж вирушає «на дно»: «Забажалося йому побути між «халамидниками» – тими каліками-злодюгами, що оселяють кінці великих міст. Захотілося йому побачити їх долю, їх горе: чим живе і чим дише сей люд». Причому Телепень прагне побачити життя мешканців «дна» зовсім не заради того, щоб відчути себе «суперменом», котрий зневажає звичаї та обичаї, тобто впивається свободою й задля неї ж таки нехтує суспільною конвенцією – «кінічний жест», що його робив не один радикально налаштований письменник і філософ, від Кратеса й Діогена до Винниченка й Жене. Телепень хоче

1 ... 14 15 16 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Панас Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Панас Мирний"