Володимир Опанасович Обручев - Земля Санникова

крізь поріділий туман побачили нарешті кілька темних скель серед снігу, ще досить високо попереду. Усі зітхнули вільніше і з новими силами продовжували шлях; сніг став більш розсипчастим, і хоч схил став пологим, але нарти занурювалися глибоко в сніг і доводилось приминати дорогу для собак. Тому підйом уповільнився й останні півкілометра далися важко.

Сонце схилилося вже на захід, коли караван опинився нарешті на гребені цього високого снігового валу, де барометр показав дев’ятсот сімдесят метрів. Туман білою пеленою слався внизу, ховаючи майже весь схил і підніжжя, але через нього відкривався далекий краєвид на торосисту рівнину моря, що розстилалася, скільки сягає око.

Залишивши нарти біля підніжжя пласкої чорної скелі, що піднімалася невисоко над снігом, усі п’ятеро піднялися аж на гребінь і зупинилися за два кроки від краю величезного урвища, яким закінчувався цей сніговий схил.

— Ну й чудеса! — вигукнув Нікіфоров, висловивши цим загальний подив перед картиною, що розгорнулася попереду.

Замість суцільного снігу та льоду, які можна було б очікувати на такій висоті, майже в тисячу метрів над рівнем моря, під широтою в 70 чи 80°, мандрівники побачили перед собою картину весняної природи, що прокинулася, хоча була тільки середина квітня, коли й під Якутськом, на 15–17° південніше, весна ледь намічається першим таненням снігу.

Униз від краю обриву похмурі чорні уступи, на яких білів сніг, ішли вглиб величезної долини, що розстилалася на північ до горизонту. На дні її яскраво зеленіли широкі галявини, помежовані площами чагарника чи лісу, який уже вкрився зеленню перших листочків. У різних місцях серед галявин виблискували дзеркала великих і малих озерець, з’єднаних срібними стрічками струмків, які то ховалися в хащах кущів, то з’являлися на галявинах. Над більш віддаленими озерцями клубочів білий туман — вони неначе парували. На заході, за цією зеленою долиною, піднімалося майже вертикальною стіною високе гірське пасмо, гребінь якого був розрізаний на гостроконечні вершини, схожі на зуби велетенської пилки; на них смугами й плямами лежав сніг, тоді як на кручі його майже не було. Сонце вже сіло за це пасмо, і вся долина огорнулася вечірньою тінню.

Гірське пасмо йшло на північ за горизонт, ховаючись у тумані, що вкривав віддалену частину долини. Туди ж на північ, наскільки сягало око, тяглася й гряда, на гребені якої стояли спостерігачі і яка була нижчою за протилежну. На півдні обидві наче поєднувалися, цілком замикаючи долину з цього боку.

Мовчазне споглядання перших хвилин змінилося жвавим обміном враженнями.

— Диво дивне, Матвію Івановичу! — вимовив Нікіфоров.

— Справжня обітована земля, — сказав Ордин.

— Зовсім незрозуміла ця зелень, ця рослинність під такою широтою! — заявив Костяков. — Долина відкрита на північ, у бік полюсу, неначе звідти до неї йде тепло.

— І не дивно, що сюди летять птахи, гребуючи нашим суворим узбережжям. Цілком можливо, що сюди сховалися й онкілони. Але як ми спустимося вниз цими урвиськами з нашими нартами? Ними й порожняком не зійдеш, — зауважив Горюнов.

— Але ж звірі спускаються! — вигукнув Ордин, показуючи на кілька темно-бурих тварин із величезними рогами, закрученими спіраллю по боках голови, які з’явилися на уступі просто під ногами мандрівників.

— Ех, кам’яні барани! От би підстрелити парочку на вечерю! — вигукнув Горохов.

А тим часом тварини, очевидно зачувши людей, зупинилися й спантеличено підняли голови вгору.

Барани, напевно, все-таки були знайомі з людиною, бо, постоявши хвилинку, чкурнули назад і зникли за виступом скелі.

У цей час Горюнов оглянув за допомогою бінокля гребінь в обидва боки від місця їхньої стоянки; на північний схід він підвищувався, на північний захід ніби знижувався й у цьому напрямку, може, давав можливість спуститися.

— Ідемо вздовж гребеня на південний захід, — заявив він. — Якщо є спуск униз, то найімовірніше там.

— Може, доведеться обійти всю западину, — зауважив Ордин, — щоб…

— …щоб переконатися, що спуску до неї для людей немає і що тільки для птахів вона доступна, — підхопив Костяков.

— Ну що ж, доведеться задовольнитися на початок відкриттям цієї величезної западини з багатою рослинністю серед полярних льодів і негайно повернутися на материк.

Користуючись залишком дня, пішли на південний захід уздовж гребеня, який виявився нерівним: він то знижувався, і тут снігове поле південного схилу доходило до самого краю урвища, то підвищувався й перетворився на скелі або гостроверхі пасма. Побачивши їх, Ордин згадав про свій молоток і оглянув кілька таких виступів.

Усі вони, як виявилося, складалися з базальту, то щільного, то пористого або шлакового, що являв собою базальтову лаву.

— Я починаю думати, — сказав він, звертаючись до Горюнова, — що ваше припущення, висловлене академікові Шенку щодо того, що Земля Санникова є залишком вулкана, справджується. Це величезна улоговина, оточена кільцем стрімких урвищ, дуже схожа на кальдеру[8] великого древнього вулкана, а базальти, які трапилися нам внизу й тут, на гребені, підтверджують це.

— Таке походження улоговини пояснить нам й існування багатої рослинності під цією широтою, — додав Горюнов. — Однак не будемо робити передчасні висновки, подивимося, що буде далі.

У міру просування на південний захід гребінь помітно знижувався, але в бік западини обривався так само стрімко. Сутінки згущалися, але майже повний місяць уже піднявся й освітлював шлях. Минула ще година.

Горюнов подивився на барометр — він показував лише п’ятсот метрів над рівнем моря.

— Я гадаю, нам доведеться заночувати на гребені. Місяць не освітить спуску на той бік, а в темряві йти невідомим шляхом небезпечно.

— Знайдемо рівну площадку й станемо, — погодився Нікіфоров.

— Але якщо вночі почнеться хуртовина, нас може змести в прірву, — зауважив Костяков.

— Хуртовини не буде, — заявив Горохов, — небо чисте, вітру немає, сонце сіло не червоне. От хіба шайтан захоче покарати нас…

— Сподіватимемося, що він помилує, — засміявся Горюнов.

Вибрали рівніше й ширше місце гребеня в проміжку між двома скелями, напнули намет, повечеряли, але спати не хотілося. Таємнича западина була надто близько й збуджувала цікавість. Місяць уже освітлював більш віддалену її частину, тоді як ближча залишалася в тіні; у різних місцях сріблилися дзеркальні поверхні озер і стрічки струмків на темному тлі лук і лісу.

Сівши на краю урвища, всі п’ятеро споглядали дивну западину, що лежала просто під ногами; освітлені місяцем урвища протилежного краю здавалися тепер іще вищими й крутішими.

Вони здіймалися над дном на тисячу п’ятсот — тисячу шістсот метрів майже вертикально. І раптом у нічній тиші з глибини пролунало спочатку протяжне мукання, а потім глухе ревіння.

— Еге, там звірина є, корови мукають! — вигукнув Нікіфоров.

— А другий хто, той, що реве? Чи не сохатий часом? — запитав Горюнов.

— Ні, не сохатий і не