Світлана Олександрівна Олексійович - У війни не жіноче обличчя

побачення... Я летіла туди на крилах... Гадала — сьогодні він мені зізнається: "Люблю", а він прийшов сумний: "Віро, війна! Нас просто із занять відправляють на фронт". Він навчався у військовому училищі. Ну, і я, звісно, відразу ж уявила себе в ролі Жанни д’Арк. Тільки на фронт і тільки гвинтівку в руки. Ми маємо бути разом. Тільки разом! Побігла до військкомату, але там мені відказали суворо: "Потрібні поки лише медики. І вчитися треба шість місяців". Шість місяців — це ж здуріти! У мене — любов...

Якось мене переконали, що треба вчитися. Гаразд, вчитимуся, але не на медсестру... Я хочу стріляти! Стріляти, як і він. Якось я вже була до того готова. У нашій школі часто виступали герої громадянської війни і ті, хто воював в Іспанії.

Дівчата почувалися нарівні з хлопчиками, нас не розділяли. Навпаки, з дитинства, зі школи ми чули: "Дівчата — за кермо трактора!", "Дівчата — за штурвал літака!" Ну, а тут ще любов! Я навіть уявляла, як ми з ним загинемо разом. В одному бою...

Училася я в театральному інституті. Мріяла стати актрисою. Мій ідеал — Лариса Рейснер. Жінка-комісар у шкіряній куртці... Мені подобалося, що вона вродлива...»

Віра Даниловцева,

сержант, снайпер

«Моїх друзів, усі вони були старшими, забрали на фронт... Я страшенно плакала, що залишилася сама, мене не взяли. Мені сказали: "Треба, дівчинко, вчитися".

Але провчилися ми недовго. Декан наш невдовзі виступив і сказав:

— Закінчиться війна, дівчатка, згодом будете доучуватися. Треба боронити Батьківщину.

На фронт нас проводжали шефи із заводу. Це сталося влітку. Я пам’ятаю, що всі вагони були в зелені, у квітах. Підносили нам подарунки. Мені припало найсмачніше домашнє печиво і гарний светрик. З яким азартом я танцювала на пероні український гопак!

Їхали багато діб... Вийшли з дівчатками на якійсь станції з відром, щоб води набрати. Озирнулися і охнули: один за одним йшли ешелони, і там самі лише дівчата. Співають. Махають нам — хто косинками, хто пілотками. З’ясувалося: чоловіків бракує, полягли вони... Або в полоні. Тепер ми замість них.

Мама написала мені молитву. Я поклала її всередину медальйона. Мабуть, і допомогло — я повернулася додому. Я перед боєм медальйон цілувала...»

Ганна Миколаївна Хролович,

медсестра

«Я була льотчицею...

Коли навчалася ще в сьомому класі, до нас прилетів літак. Це в ті роки, уявляєте, у тридцять шостому році. У той час це було дивиною. І тоді ж з’явився заклик: "Дівчата і хлопці — на літак!" Я, звісно, як комсомолка була в передових лавах. Відразу записалася до аероклубу. Батько, щоправда, категорично виступав проти. Раніше в сім’ї нашій всі були металургами, кілька поколінь металургів-доменщиків. І батько вважав, що металургом бути — жіноча робота, а льотчиком — ні. Начальник аероклубу дізнався про це і дозволив покатати батька на літаку. Я так і зробила. Ми піднялися з батьком у повітря, і з того дня він мовчав. Йому сподобалося. Закінчила аероклуб із відзнакою, добре стрибала з парашутом. До війни встигла ще вийти заміж, народила дівчинку.

З перших днів війни в нашому аероклубі почалися пертурбації: чоловіків забирали, а замінювали їх ми, жінки. Навчали курсантів. Роботи було багато, з ранку до ночі. Чоловік мій пішов на фронт одним із перших. Залишилася в мене тільки фотографія: стоїмо з ним удвох біля літака, у льотних шоломах... Жили ми тепер удвох із донькою, жили постійно в таборах. А як жили? Я вранці її зачиню, дам каші, і з четвертої години ранку ми вже літаємо. Повертаюся ввечері, а вона їла чи не їла, вся вимазана тією кашею. Уже навіть не плаче, а лише дивиться на мене. Очі в неї великі, як у чоловіка...

Наприкінці сорок першого я отримала похоронку: чоловік загинув під Москвою. Він був командиром ланки. Я любила свою доньку, але відвезла її до його рідних. І попросилася на фронт...

Останньої ночі... Усю ніч простояла коло дитячого ліжечка на колінах...»

Антоніна Григорівна Бондарєва,

гвардії лейтенант,

старший льотчик

«Мені виповнилося вісімнадцять років... Я така радісна, у мене — свято. А всі навколо кричать: "Війна!!!" Пам’ятаю, як люди плакали. Скількох зустрічала людей на вулиці, усі плакали. Деякі навіть молилися. Було незвично... Люди на вулиці моляться і хрестяться. У школі нас учили, що Бога немає. Але ж де наші танки і наші гарні літаки? Ми їх завжди бачили на парадах. Пишалися! Де наші полководці? Будьонний... Був, звісно, момент розгубленості. А потім стали думати про інше: як перемогти?

Навчалася я на другому курсі фельдшерсько-акушерської школи в місті Свердловськ. Відразу подумала: "Раз війна, то потрібно на фронт". У мене тато комуніст із великим стажем, політкаторжанин. Він нас змалку напоумляв, що Батьківщина — це все, Батьківщину треба боронити. І я не вагалася: якщо я не піду, то хто піде? Я повинна...»

Серафима Іванівна Панасенко,

молодший лейтенант,

фельдшер мотострілецького батальйону

«Мама прибігла до поїзда... Моя мама була сувора. Вона зроду нас не цілувала, не хвалила. Якщо щось добре, то вона лиш ласкаво дивиться, та й годі. А тут вона прибігла, схопила мою голову і