Володимир Володимирович Рафеєнко - Мондеґрін

у неї був смішний, і макіяж, і посмішка, і рухи. Миловидна, навіть дуже красива дівчинка, струнка, хороша, але чому ж ти така смішна, млять, думав Габа кожного разу, коли її бачив. По-третє, її голос. Він був ляльковий, ніби несправжній. Але при цьому не огидний. Просто чудернацько смішний. Складалося враження, що Творець, коли реалізовував свій задум стосовно неї, так і не визначився, що він, власне, бажає на виході: чи велику ляльку, веселу і смішну, а чи людину, смішну, але одночасно абсолютно трагічну. Було в ній якесь суттєве перебільшення, розбіжність між формою та її власним сенсом.

Після сміху, звичайно, до кожної нормальної істоти чоловічої статі приходило здивування. Потім наставала черга важкої і довгої задуми. Саме після нього, цього непростого етапу критичних роздумів, ляльковість Сосіпатри починала викликати у Габи щось на кшталт підсвідомого неконтрольованого жаху, якимось дивним чином поєднаного з бажанням ним, цим жахом, оволодіти.

Щоразу, коли він бачив в університетських коридорах Сосіпатру, Габінський намагався щезнути, зникнути, зійти з траєкторії її пересування, бо вона, Сосіпатра, коли зустрічала Габу, обов’язково вигадувала причину, щоб підійти, про щось запитати, поговорити. Якийсь час йому це вдавалося: він не був штатним викладачем, приходив тільки на власні спецкурси і, звичайно, заходив на кафедру, тільки коли це було потрібно. Але згодом Сосіпатра вивчила напам’ять розклад його лекцій і практичних, а також нескладну архітектуру будинку філологічного факультету, і шансів у нього майже не залишилося.

— Габрієль Богданович, — звертається до Габи Сосіпатра саме в ту мить, коли він уже вирішив, що обійшлося. — А я тут на вас чекаю.

— О, Сосіпатра! Яка приємність! — Габа ставить на підвіконня шкіряний портфель і дивиться на годинник. Як не крути, а до лекції ще двадцять хвилин. Ніякої змоги уникнути розмови немає.

— Я прочитала книгу, яку ви мені порадили минулого разу, — каже вона таким голосом і з таким виразом обличчя, що Габа мимоволі починає холонути зсередини, — така цікава! Така цікава!

— Вам сподобалося?

— Ще б пак! — вона неусвідомлено починає, як це завжди робить, пританцьовувати на місці, що виходить у неї неймовірно кумедно. Габа відчуває, як здаля-здалека до нього на всіх парах наближаються пароксизми сміху. Нестерпні, безсоромні, породжені радше люттю буття, а не радістю. — Цей ідіот у Достоєвського такий гарний, просто дуже, тільки несповна розуму, як загалом усі росіяни.

— Я б сказав, це суперечлива теза, ми не можемо дозволити собі так говорити про всіх росіян…

— Ви знаєте, — перебиває вона його, — а мене в дитинстві Шевченком звали.

Це у боксі називається аперкот. Габінський моментально червоніє і починає до крові кусати губу.

— Вас Шевченком? Чому Шевченком? — дихання перехоплює, на очах виступають неконтрольовані сльози.

— Навіть не пам’ятаю, — киває Сосіпатра, замислюється, складає губи зірочкою й остаточно перетворюється на ляльку, — може, тому, що єдина з усього класу «Кобзаря» прочитала, а може, тому, що я на нього дуже схожа.

— На кого?

— На Тараса Шевченка, — сумно дивиться дівчинка і починає мимовіль гойдатися з боку в бік, знову киває головою, — у молодості тобто, він такий гарнесенький був, — і швидко додає, — я, до речі, хотіла запитати.

— Запитуйте.

— Габрієль Богданович, у вас немає дружини?

— Немає. — Але терпіти все це більше неможливо. — Добре, Сосіпатра, був дуже радий побачитися, але в мене зараз лекція.

— Ви обіцяли ще книжку порадити, — каже лялька і кілька разів підплигує на місці.

Це настільки смішно, що ось за таке вже треба вбивати, Габа червоніє, як мак, та несвідомо і безгучно починає молитися (Боже, змилуйся наді мною, Боже, змилуйся наді мною).

— А в мене є чоловік, але я його не люблю і навіть боюся, — продовжує вона.

— Чому боїтеся? — запитує Габа цілком машинально, бо треба якось дати раду важкому гомеричному сміхові, що вже готовий вичавитися з Габиних грудей і покотитися кам’яними брилами по напівпорожніх поверхах факультету.

— Як сказати, — замислюється вона. — Точніше, навіть не боюся, просто мені його дуже шкода. Він волосатий, незграбний, злий і книжок не читає, — Сосіпатра відповідає повільно, смішно розтягуючи голосні. — Розумієте, так вийшло, що я дуже рано вийшла заміж, сама навіть не зрозуміла, як це сталося. От намагаюся пригадати, як це сталося, і не можу. З вами таке случається?

— Габрієль, — бере Габінського під лікоть знайомий лінгвіст із кафедри загального мовознавства, — тебе можна на кілька хвилин?

— Так! — каже Габа з несамовитою готовністю. — Вибачте, Сосіпатра, в мене справи!

— Добре, — дівчинка одночасно складає брови хаткою і ставить ноги носочками одну до одної, — а книжка?

— Почитайте казки Андерсена, вам сподобається, — каже Габінський, хапає Фердинанда де Соссюра за лікоть і біжить з ним на кафедру. На кафедрі, порожній і наповненій вуличним гомоном, що ллється з розчиненого вікна, він починає сміятися. Довго, страшно, до сліз. Соссюр із відстороненою науковою цікавістю дивиться на нього, запалює, підходить до вікна. Курить, посміхається і спостерігає, як Габінський помирає від сміху, як його корчить і кидає. За хвилину напад минає. Габа стихає, витирає сльози, хитає головою. Важкий смуток починає розливатися по грудях, скроні ломить, нападають позіхи.

— Вибач, — каже він, прикриває рота рукою. — Нервове щось. У мене таке буває.

— У всіх таке буває, — обережно зауважує Фердинанд.

Удома після восьмої Габінський готує собі вечерю, згадує Сосіпатру. Думає про те, що ця жахлива істота — може, найцікавіше, що сталося у його житті за останні кілька років. Наступного дня він засяде працювати у підсобці, ключі від якої візьме у Фердинанда. Сонце почне заходити за обрій, буде йти дощ, гіркий, щасливий та сумний запах литиметься у вікно. Хтозна як Сосіпатра довідається, де саме перевіряє роботи студентів Габінський. Мабуть, вона знала це завжди.

***

Мине трохи, зовсім небагато часу, і він скаже:

— Сосі, ти кумедне жахіття мого життя.

— Я знаю, — маленьке смішне створіння підплигує, метляє грудьми, обціловує його вуста, руки, плечі й щонайшвидше біжить до ванної. Бо лекції. Це вранці. Увечері все інакше.

— Ти неймовірна, — каже він увечері, — ти — Патра, — радісно сміється, миючи жовтою мачулою маленькі коліна, стегна, трішечки волохаті, смішні й завеликі для такої мініатюрної жіночки вуха, великий з горбинкою ніс, прекрасні тихі груди, що розкриваються в його долонях, як пуп’янки, звичайно, троянд, та бруньки, безумовно, беріз, і все, що знаходить проміж її ногами.

— Патре ти моє патране, — говорив він і забувався у проваленому радянському фотелі, перенасиченому запахами тютюну й кави, відчуваючи, як під його руками коливається то вгору, то вниз дівоча потилиця, що пахне гречаним медом і дешевим китайським шампунем.

Фотель і все, що вони в ньому виконували в