Енді Вір - Марсіянин

– Ем, – перебила вона. – Вони схожі на аварійні намети марсоходів.

Венкат глянув ще раз.

– Може й так.

– Чому вони розгорнуті? – спитала Мінді.

Венкат знизав плечима.

– Певно, командир Льюїс наказала розгорнути їх під час евакуації. Непогана думка – підготувати укриття на випадок, якщо АПМ не злетить, а Дім не витримає.

– Так, але… – сказала Мінді, відкриваючи на комп’ютері якийсь документ. – Тут повний журнал місії від сола 1 до сола 6. Від посадки АСМ до злету АПМ.

– Гаразд, і?

– І я прочитала його. Кілька разів. Вони не розкривали аварійні намети. – на останньому слові її голос зламався.

– Ну… – сказав Венкат, наморщивши лоба. – Вочевидь, вони їх розкрили, але не занесли це в журнал.

– Активували обидва аварійних намети і нікому не сказали?

– Гм. Справді, щось тут не так. Може, вони самі розкрилися від бурі?

– То після саморозкриття вони самі від’єдналися від марсоходів і стали рядком за двадцять метрів від них?

Венкат знову поглянув на екран.

– Певно, якось же вони активувались?

– А чому сонячні панелі чисті? – спитала Мінді, стримуючи сльози. – Там же силенна буря була. Чому ж на них немає піску?

– Вітром могли позмітати, – невпевнено сказав Венкат.

– Я казала, що тіла Вотні ніде не видно? – сказала вона, шморгаючи.

Венкат подивився на екран, і очі його розкривалися ширше.

– Ох… – тихо мовив він. – О Боже…

Мінді закрила руками обличчя і тихо заплакала.

•••

– Матері вашій трясця! – вигукнула Енні Монтроуз. – Ви смієтеся з мене, розумники волохаті?

Тедді глянув на свого директора зі зв’язків з громадськістю, що сиділа по інший бік бездоганного столу з червоного дерева.

– Енні, лайка не допоможе.

Він повернувся до директора марсіянської програми.

– Наскільки ми впевнені?

– Майже на сто відсотків, – сказав Венкат.

– Холера! – озвалася Енні.

Тедді трохи пересунув теку на столі, щоб вона лежала на одному рівні з килимком мишки.

– Що вже є, то є. Ми мусимо з цим розібратися.

– Ви хоч уявляєте масштаби тієї гімняної бурі, що теперечки здійметься? – наїжачилась вона. – Ви не стоїте перед тими репортерами кожного дня. А я стою!

– По одному питанню за раз, – сказав Тедді. – Венку, що змушує тебе думати, що він живий?

– Для початку, тіла ніде немає, – пояснив Венкат. – Також, намети розгорнуті. Сонячні панелі чисті. До речі, подякуймо Мінді Парк із Супутників за те, що вона усе це помітила.

– Але, – продовжував Венкат, – його тіло могло закидати піском під час бурі на сол 6. Намети могли розгорнутися самі, а вітер міг їх пересунути. Пізніше, вітру швидкістю 30 км/год вистачило б, щоб очистити панелі, але не вистачило б, щоб понаносити на них нового піску. Маловірогідно, але можливо.

– Тому останні кілька годин я перевіряв усе, що тільки можна. Командир Льюїс двічі їздила на марсоході №2. Другий раз був на сол 5. Судячи з журналу, після повернення вона під’єднала його до Дому для підзарядки. Його більше не чіпали аж до евакуації.

Він підсунув знімок до Тедді.

– Ось одне з учорашніх зображень. Як бачиш, на ньому марсохід №2 розвернутий від Дому. Гніздо для заряджання в нього спереду, довжини дроту просто не вистачить.

Тедді задумливо покрутив знімок, щоб той ліг паралельно до країв столу.

– Вона мусила поставити його носом до Дому, щоб під’єднати, – сказав він. – Значить, він рухався після сола 5.

– Точно, – сказав Венкат, підсовуючи Тедді інший знімок. – А ось вже справжні докази. У правому нижньому кутку видно АСМ. Він розібраний. Я впевнений, що вони не робили б такого, не попередивши нас.

– А вирішальний доказ отам, з правого боку, – вказав Венкат. – Посадковий механізм АПМ. Схоже, що паливний агрегат повністю прибрали, при цьому значно пошкодивши механізм. Перед злетом такого зробити просто не могли. Ризик був би значно більший за той, котрий Льюїс могла допустити.

– Гей, – сказала Енні. – Чом би не поговорити з Льюїс? Ходімо до Зв’язку і спитаємо в неї самої.

Замість відповіді Венкат виразно подивився на Тедді.

– Тому що, – сказав Тедді, – якщо Вотні справді живий, не можна, щоб екіпаж «Арес-3» про це дізнався.

– Що?! – сказала Енні. – Як же можна їм не говорити?

– Їм ще десять місяців летіти додому, – пояснив Тедді. – Космічний політ – це небезпека. Вони мусять бути готовими й зосередженими. Вони сумують за загиблим товаришем, але звістка про те, що вони покинули його там живого, просто спустошить їх.

Енні глянула на Венката.

– Ти з цим згоден?

– Тут немає над чим думати, – сказав Венкат. – Нехай переживають цю емоційну травму після того, як посадять свій космічний корабель.

– Це стане найбільш обговорюваною експедицією з часів «Аполлона-11», – сказала Енні. – Як ви приховаєте це від них?

Тедді знизав плечима.

– Легко. Ми повністю контролюємо зв’язок з ними.

– Трясця, – сказала Енні, розкриваючи ноутбук. – Коли ви хочете оголосити про це?

– Що порадиш? – спитав він.

– Гмм, – сказала Енні. – Ми можемо притримати ці малюночки двадцять чотири години, перш ніж будемо зобов’язані опублікувати їх. Заяву слід поширити одночасно з ними. Не можна, щоб люди самі все з’ясували. Бо тоді ми виглядатимемо падлюками.

– Гаразд, – погодився Тедді. – Напиши текст.

– Це буде весело, – пробурчала вона.

– Що далі? – спитав Тедді у Венката.

– Перш за все – зв’язок, – відповів той. – зі знімків ясно, що систему антен знищено. Потрібен інший спосіб передачі. Щойно з’явиться зв’язок, можна буде встановити контакт і планувати далі.

– Добре, – сказав Тедді. – Берися за це. Залучай кого завгодно з будь-якого відділу. Працюйте наднормово стільки, скільки треба. Знайди спосіб з ним поговорити. Наразі це твій єдиний обов’язок.

– Зрозумів.

– Енні, переконайся в тому, що ніяка сорока не винесе нічого на хвості до офіційної заяви.

– Так, – сказала Енні. – Хто ще знає?

– Ми троє та ще Мінді Парк із Супутників, – сказав Венкат.

– Я побалакаю з нею, – сказала Енні.

Тедді підвівся і розкрив телефон.