Дарина Гнатко - Душа окаянна, Дарина Гнатко

наш», прикривши чорні очі свої, в яких яскравим вогнем горіло вдоволення. Вдоволення тим, що Марта так уподобалась полковникові, справила на нього таке враження, бо на те й був він чоловік, щоб зрозуміти, що той пан геть втратив від неї розум, і сватання то вже є річ майже вирішена.

– Янгола за трапезою, – широко перехрестив він стіл з різдвяними наїдками й гепнувся на лаву.

Усі їли, і полковник також, із задоволенням, бо що не кажи, інколи голод таки бере своє. І лише Марта ниділа над тією трапезою, та ще панна Марія повільно дзьобала рибу, бо чи то посту до першої зірки вона не тримала й добряче попоїла дорогою, а чи гидувала харчуватись зі столу простого ієрея, хто ж знав її, цю пихату панну, котра кидала по кутках світлиці такі погляди, що Марта ледве стримувалась, аби не висвятити бабу за це високомудре споглядання. Чого прителіпалась тоді сюди, коли не до смаку трапеза з простими людьми? Сиділа б у своєму тому Батурині та куштувала вишуканих багатійських страв на золоті та на сріблі поданих, аж ні, припхалась за братом, до далекої Диканьки, в люту зиму до скромного попа, і все то заради чого? Про все це міркувала Марта, від часу до часу помічаючи на собі хоча й зацікавлені, та далекі від доброзичливості погляди тієї панни Марії. Чого вирячувалась вона на неї? Чого побачити бажала, якого дива?

Отець Сава вкинув до рота вареника з капустою і нарешті второпав, що гостя майже нічого не куштує.

– Що ж це ви, Маріє Карпівно, – зауважив він, заблимавши очима та захитавши головою. – Справді так мало їсте, як птичка Божа? Не можна, матінко, з морозу треба добре попоїсти, щоб не захворіти.

Панна Марія нарешті заговорила, і Марта вразилась тому, який гарний голос має ця неприємна та пихата жінка.

Красногляд розгублено блимнув.

– Як це – не їли весьденечки й не зголодніли?

Тонких вуст панниних торкнулася слабка презирлива посмішка, яка зовсім не зачепила її холодних очей.

– Чому ж не їла. О, я дуже смачно попоїла в одному селі, в заїзді, де мені запропонували такий вишуканий стіл, не гірш як де-небудь у Москві. А яку гиндичку мені там засмажили!

Отець Сава мало не вдавився вареником.

– То… то ви не постуєте? – запитав він вражено.

На личку гості з’явилася слабка примирлива усмішка.

Полковник кинув на сестру швидкий погляд.

– Гадаю, батюшко, вас це вразить – моя сестра не належить до віруючих людей. Ще й більш від того, маю вам сказати, що за юних літ Марія жила в Пруссії, в нашої далекої родички фрау Єви, і саме ця наша тітка й затруїла невинну душу Маріїну огидною отрутою боговідступництва й навчила віри в сатану. – Присутні зжахнулись, а Красногляд таки вдавився тим вареником злощасним. Полковник похитав головою: – На жаль, батьки наші померли, а я не мав на сестру належного впливу.

Красногляд перехрестився.

– Не знаю, що вам і сказати. Я, панно Маріє, як ви знаєте, православний священик, і безвір’я ваше є для мене річ неприйнятна.

– Не бійтеся, біснуватися вона не буде, – з незрозумілою усмішкою промовив полковник і знову метнув на сестру швидким гострим поглядом.

– То… то вона й на відправу святочну не піде?

Панна Марія підвелася з лави.

– Чому ж не піду? Піду, бо я, від брата намагаючись не відставати, всюди за ним ходжу. Але ми втомилися, бажано б відпочити перед стоянням…

Отець Сава вистрибнув з-за столу.

– Авжеж-авжеж, для вас уже давно приготовлено найкращі відпочивальні, перини перетрушено, а пічки аж пашать, щоб же тепленько було дорогим гостям. Прошу за мною.

Він поважно рушив до дверей, мало не пританцьовуючи, і Марія Карпівна павою виплила слідкома, покосивши очі на брата, який повагом зводився з лави. Та відразу не пішов за сестрою, а взяв у руки прохолодну долоню Марти й поцілував, прошепотівши:

– Ви будете на відправі?

– Так.

– То чекатиму на неї з нетерпінням.

Ще один цілунок, і полковник вийшов із світлиці, а за столом надовго запала тиша, яку порушив Данило, що примудрявся одночасно й їсти, і очей не зводити зі своєї книги.

– Ет, яка баба нечестива, цур їй та пек. Оце сидів біля неї, а воно духом бісівським так і тхне, хоч носа затуляй, а хоч геть біжи. – Він зітхнув. – Ото ж бувають люди. А я оце подумав собі, може, з неї біса спробувати вигнати, вичитати бабу, я про таке у святих отців читав.

Васса налякано перехрестилась.

– Що ти, синку, вже вигадав таке? Не займай краще нечистої сили, і вона тебе не зачепить.

Данило закрив свою книгу.

– А я ж на то й чернець майбутній, щоб займати ту силу й вести з нею нескінченну боротьбу. Та ви не хвилюйтеся, мамо, не боюся я тих нечистих, у мене сила Хреста є супроти них. – Він важко зітхнув. – А от Марти мені шкода. Що чекає на неї в цій родині в тому Батурині? Невідомо. Та дарма, я буду за неї молитися, слізно молитися.

На очах Васси заблищали сльози, лагідним поглядом торкнулася вона байдужого лиця Марти й так тихо, що Данило ледве розчув, прошепотіла:

– Молися, синку. Молися!

3

На нічну різдвяну відправу зібралося чи не все населення Диканьки, і у великій просторій церкві панотця Сави не було де й яблуку впасти. Рум’яні, з морозу, по-особливому щасливі святочним щастям люди заходили й заходили до притвору церкви, ставали тихесенько, шепочучись про щось зі знайомцями, але вголос не балакали, бо отець Сава був до говорунів у церкві суворим, міг і за двері спровадити, аби не робили з дому Божого ярмарок. А поговорити кортіло, ой як кортіло, бо то ж така подія очікувалась – прибуття якогось пана полковника, та такого заможного, що навіть місцевий Кочубей, славили, не дорівня́ йому.

– Чувала я, що наш піп Сава, – шепотіла дячиха-вдова Кириченчиха, що поховала чоловіка свого ще років десять тому й особливої любові до Красногляда не мала, на вухо кумі Мотрі Дуденчисі, а до того вуха Мотриного тягнулося ще чи не з десяток допитливих вушок, – надибав сього полковника в Полтаві, у самого архієрея, і пазурами в нього вп’явся, аби за Марту ж просватати. Ну-ну, ще подивимося, що з того вийде, бо Марта ж… – Кириченчиха закотила під лоба свої витрішкуваті, риб’ячі, каро-зелені очі й простогнала страшним голосом. – А ви ж чули, кумонько, що сталося з Мартою?

Мотря похитала головою,