Володимир Арєнєв - Правила гри. Частина перша

Треба було б, певно, розповісти принцові, але той все одно не послухає. Талігхілові наче батогом під хвіст влучили. Домаб спробував переконати себе, мовляв, надто переймається тим, що не входить до його компетенції. Переконати на вдалося. Холодно.

(знову зміщення)

Карета Раф-аль-Мона в’їхала до столиці й відразу вирушила до палацу Пресвітлих. Торговець під час подорожі трохи закуняв, а тепер прокинувся, вмостився зручніше і поглянув у віконце.

Екіпаж підкотився до високого кам’яного муру, котрий оперезував череваня-пагорба з палацом Пресвітлих на верхівці. Широка брукована дорога прослизала у шпарину під масивною брамою, над якою, на мурі, підносилися вартові будки, настільки майстерно оформлені, що необізнаній людині здавалися лише прикрасами. Але Раф-аль-Мон був певен, що за візерунками та барельєфами переховуються стрільці, у разі потреби ладні влучити у ціль величиною з мізинець. Зараз вони, без жодного сумніву, спостерігали за каретою.

Джулах зіскочив з лавки позаду екіпажа та наблизився до брами.

— Вельмишановний Раф-аль-Мон просить аудієнції у Харліна, палацового скарбника.

Ніщо не свідчило про те, що Джулаха почули, але велетенські стулки почали прочинятися — карета в’їхала у двір і зупинилася перед вартовими. Джулах, уклонившись, прочинив дверцята; Раф-аль-Мон ступив на внутрішнє подвір’я, мружачись від сліпучого полуденного сонця. Він огледівся і звернувся до вартового, який, певно, був за головного.

— Мені потрібно побачитися з паном Харліном, — вимовив торговець тоном, що не припускав жодних заперечень.

— Про вас повідомлять, — незворушно відповів вартовий. — Накажете випрягати коней?

— Ні, — загрозливо прорипів Раф-аль-Мон. — Накажу провести до пана палацового скарбника. У мене немає часу — дуже поспішаю…

— Незважаючи на це, вам доведеться зачекати, — обірвав вартовий. — Не я встановлював правила, пане. Вони однакові для всіх.

Після чекання, що здалося старому нестерпно і невиправдано довгим, з’явився служник, — він передав згоду пана палацового скарбника, аби допустили гостя. Раф-аль-Мон знову вибрався з карети і пішов до палацу в супроводі двох вартових.

Роздратований, Раф-аль-Мон крокував мозаїчною підлогою, наче охоплений хіттю журавель, високо здіймаючи довгі ноги та похитуючись усім тілом. Старий знав, що виглядає не найкраще, але нічого не міг вдіяти. Він нервувався… бо нервувався.

Харлін сидів у просторій кімнаті, котра була заповнена столами і людьми; люди постійно щось говорили, гортали та писали. Над ними, наче невидима хмарина, сконцентрувалося монотонне гудіння осиного гнізда. І Раф-аль-Мон щойно засунув туди руку.

Палацовий скарбник — невисокий, з ледь помітною лисиною та сивими скронями — одягався неефектно, але зручно: одяг не заважав рухам, хоча й не рятував від задухи, що панувала у ці дні всюди.

Коли торговець увійшов, на нього ніхто не звернув уваги, і лише коли один із вартових наблизився до Харліна та щось прошепотів на вухо, палацовий скарбник відірвався від паперів і попрямував до візитера; обличчя його ні на мить не полишала втомлена заклопотаність.

— Вітаю вас, — холодно повідомив скарбник, байдуже розглядаючи старого. — Бажаєте говорити зі мною?

Раф-аль-Мон невиразно мугикнув та протягнув Харлінові розписку принца: «Подателю цього…» Говорити з тобою мені не дуже й треба…

Палацовий скарбник пробіг очима аркуш, потім підвів погляд та уважно подивився на Раф-аль-Мона. Знов уп’явся у розписку, читаючи вже без поспіху, придивляючись до кожної закарлючки.

— Що ж… — кахикнув урешті-решт, опустивши руку з розпискою, але не поспішаючи повернути пергамент Раф-аль-Монові. — Коли бажаєте отримати вказану суму?

Старий посміхнувся — ледь помітно, кутиками вуст:

— Сьогодні. Зараз, якщо точніше.

Палацовий скарбник знову кахикнув та потягнувся за хустинкою. Витер лисину, недовірливо похитав головою і підніс руку, аби знову перечитати розписку, але зупинився.

— Сьогодні? У нас немає такої суми готівкою, пане Раф-аль-Моне.

Старий знову посміхнувся — він знав, чого вартувала скарбникові ця гречність.

— Нічого, пане Харліне, я згоден отримати вказану суму коштовним камінням.

— Як завгодно, — відповів той, приховуючи бажання стусанами вигнати дідугана геть. — Але ви, сподіваюся, розумієте, що отримаєте меншу за вказану в розписці суму?

Раф-аль-Мон чемно вигнув ліву брову:

— Чому?

— Податки і таке інше, — невизначено змахнув рукою Харлін. — Та якщо волієте висловити протест, ми готові розглянути його. Це забере кілька днів (за які скарбник зустрінеться з принцом та з’ясує, за що ж дідуганові видано розписку).

— Ні, пане Харліне, — вимушено посміхнувся Раф-аль-Мон. — Я не протестуватиму. Я волію отримати вказану суму.

— З відрахуванням податків?

— Так.

Пауза.

— Прошу, йдіть за мною.

Не випускаючи з рук клятий папірець, Харлін рвучко вийшов із кімнати. Торговець поспішив за ним, подумки потираючи руки: «Вдалося!»

Вони, наче два урядових скороходи, пролетіли коридорами палацу, розполохавши служників та служниць, і почали спускатися спіральними сходами вниз, до скарбниці Пресвітлих. Раф-аль-Мон вже задихався та кляв жвавість скарбника; той почувався не краще. Позаду брязкотіли зброєю й обладунками вартові.

Нарешті скарбник зупинився перед непримітними дверцятами, ключиком, якого носив на шиї, відчинив їх. Провернув кілька разів велике колесо, що випирало зі стіни праворуч від входу, натиснув на стулку, відсуваючи її вбік. Харлін, а за ним торговець із вартовими увійшли до скарбниці.

Вона виявилася невеликою і нагадувала швидше комору ощадливої господині: до стін були прилаштовані широкі полиці з невисокою окантовкою, аби речі не поскочувалися на підлогу.

Тут було все: коштовне каміння з усього світу, зливки золота та срібла, витвори мистецтва та багато іншого. Кожна річ мала бірочку, на якій було вказано вартість, час надходження та інша важлива інформація. Коштовне каміння й монети лежали у спеціальних пакуночках, зважені та оцінені; до пакуночків також були пришиті бірочки.

Раф-аль-Мон був у захопленні від ставлення палацового скарбника до своїх обов’язків — що не завадило торговцеві відчувати до Харліна ще й відразу. Особливо ворожість посилилася, коли старий отримав винагороду (з відрахуванням «податків та іншого»). Він невдоволено скривився, розписався і квапливо пішов зі скарбниці, притискаючи до грудей кілька мішечків.

Прямуючи лабіринтом коридорів, торговець занурився у роздуми, тому здивований вигук, що прогуркотів весняним громом над головою, змусив Раф-аль-Мона нервово здригнутися. Він ледь не впустив мішечки і розлючено поглянув на зухвальця, збираючись висловити все, що думає.

— Ти?!

Поруч із торговцем стояв старий, одягнений у простий сірий халат та підперезаний нарагом. Голова незнайомця нагадувала череп, який обтягли засмаглою шкірою; світло-блакитні очі дивилися на Раф-аль-Мона з неприхованим презирством, правиця мимоволі лягла на руків’я метального ножа.

— Ти?!

Два вигуки пролунали майже одночасно.

— Що ти робиш тут, мерзенне дитя проклятих батьків? — з люттю поцікавився старий у торговця.

Той вишкірився у відповідь.

— Йди, куди йшов, не плутайся під ногами. Тебе це не стосується.

— Можливо, — процідив крізь зуби засмаглий. — Та якщо ти до присмерку (він демонстративно поглянув у вікно