Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

Мабуть, до цього моменту він вважав розповідь Грегора та повторний опис подій від мілорда Мудіні трохи перебільшеними. Однак тепер він наживо спостерігав знесену, наче під жахливим тиском, вершину гори. Лавові струмки, що були ще вчора смертоносним потоком, але сьогодні вже застигли ледь теплим обсидіановим нагадуванням. Одне з приміських сіл у низині, повністю сіре від попелу, що випав на нього. І в голову віконта почало пробиватися усвідомлення, що той, хто здатний влаштувати ЦЕ, а потім зупинити… мабуть, заслуговує на роль його наставника. Але вголос він сказав зовсім інше.

– До вашого баронства ще не один день шляху, на жаль… Чорт би забрав ці парі та пиятики!

– З одного боку – ви, безумовно, маєте рацію, Ваше сіятельство, – злегка кивнув Грегор, – але з іншого… Невже ви припускали, що Архімаг пару тижнів буде трястися через пів королівства в кареті? Ми всього лишень від'їхали на пристойну відстань для створення порталу.

– П-порталу?.. – Ледь не поперхнувся віконт. – Виправте мене, пане Архімаг. Але досі вам жодного разу не доводилося бувати в Грейткіллс?

– Цілком вірно, не доводилося.

– І ви бачили мапу нашого королівства?

– Як і будь-яка інша, більш-менш освічена людина. Так.

– І ви зараз кажете мені, що збираєтеся створити мобільний, так званий, похідний портал на відстань у кілька тисяч миль, з точкою виходу, якої ніколи не бачили?

– Саме так і є.

– Цікаво… А як же так вийшло, що, не побувавши Архімагом навіть тижня, ви вже завзято поспішаєте на той світ?! Грегоре, заради всього святого, це ж самогубство!

– А тягнутися дві тисячі миль у кареті – це вбивство, Леоне.

– Яке ще вбивство? – Здивовано насупився віконт.

– Не знаю, але я точно когось уб'ю, якщо доведеться проїхати такий нудний і довгий шлях... – Знизав плечима геомант. – А тепер попрошу вас не заважати, мені потрібно трохи сконцентруватися.

Леон Д'Альбон вирішив про себе, що, хоч би як там було, а він ні ногою не ступить у той портал, який збирається створити його співрозмовник. Подумати тільки! Стрибок у нікуди! Повний ідіотизм!

Тим часом, барон Грегор Грейткіллс, одягнений у білу сорочку на випуск і чорні похідні штани з чорними чоботами, відійшов від торованої дороги. Присівши навпочіпки, вищий маг притис праву руку до землі. Тримаючи так руку близько десяти секунд, Грегор простягнув другу вздовж землі і почав повільно її підіймати, наче витягуючи щось із ґрунту. Тієї ж миті Леон відчув сильний поштовх під ногами, а потім за пару метрів від Володаря Землі виникла кам'яна арка, затягнута коричневою плівкою, що коливалася.

– Гмм. Зовнішній вигляд непривабливий, але як ще виглядати стрибку у невідомість, еге ж? – Сказав Грегор, обернувшись до віконта, хмикнув, не дочекавшись відповіді – і першим ступив до арки.

– Стій, йолоп! Куди?!! – Це Д'Альбон із запізненням репетував, уже залишившись один посеред дороги. І найстрашніше, що демонова карета з полохливими кіньми, а також усі пожитки, що перебували у транспорті, як крізь землю провалилися. Похмільний віконт стояв зовсім один серед дороги і не знаходив тому, що відбувається, жодного пояснення.

І ось коли, через пару хвилин суцільної лайки і огляду проклятої арки порталу, Леон Д'Альбон вже збирався створити закляття Крил Бурі і летіти в Йорд за підмогою, коричнева бриж порталу здригнулася і з неї вийшов, начебто, цілий і неушкоджений барон.

– Леоне, шановний, ви йдете? Я, звичайно, вже зафіксував точку виходу, але тримати мобільний портал нескінченно все ж-таки не в змозі.

– Живий?.. Живий, щоб мене! Та як вам удалося?!

– Що сказати, моя стихія любить мене. – Посміхнувся геомант, ховаючи чомусь ліву руку за спину. – То ви йдете?

– Стривайте, а що у вас з рукою?.. – Радість від того, що безрозсудний товариш по чарці і, за сумісництвом, наставник, вижив, змінилася у віконта Д'Альбон підозрілістю.

– Нічого особливого, трохи помилився у розрахунках, при виході з порталу мені відірвало кисть, відрощую ось…

– Що?! Тоді йдіть самі в цей портал, шановний! Я, знаєте, ще жити хо...аааа!

Кам'яний голем, що виріс позаду Леона, спритно схопив Вищого Магістра і без замаху, від стегна, жбурнув його просто в арку порталу. Після цього віддав честь геоманту, що посміювався, і розсипався купою невинних придорожніх каменів, якою він, власне, і був пару миттєвостей тому.

– Все-таки панікер він якийсь. І нудний… Жодного духу авантюризму. – Засуджуючи прокоментував Хісс.

– І не кажи, друже, – погодився Грегор, – але ми це виправимо.