Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

саме розмовляємо. По-моєму, слід забиратися звідціля.

— Ви ж були тут навколо,— сказав батько.— Ви ж знаєте, чи є тут сухе місце, аби сховатися.

— Я знаю. Але все ж...

— Тату,— сказав Ел,— якщо вони підуть, то і я з ними.

Батько мав наляканий вигляд.

— Не можеш ти, Еле. Вантажівка... ми ж не зможем її водити.

— Мене не обходить. Ми з Еґґі маємо разом триматися.

— Ану чекай,— сказав батько.— Ходіть сюди.

Вейнрайт і Ел устали та підійшли до дверей.

— Бачите? — указав батько.— Просто загатимо той берег, звідти до того краю.

Він подивився на свою гілочку. Тепер вода вирувала довкола неї, захльостувала і текла далі берегом.

— Та роботи стільки — усі розійдуться,— протестував Вейнрайт.

— Ну, ми нічо’ не робимо, можна і рук докласти. Де ще знайдеш таке гарне місце. Ну ж бо. Поговоримо з людьми. Ми ж усе поробимо, як нам поможуть.

— Якщо Еґґі піде, то і я з нею,— сказав Ел.

— Слухай-но, Еле,— відповів батько,— якщо ніхто копати не схоче, ми всі підемо геть. Ну, ну — ходімо, побалакаймо.

Вони похилили плечі та спустилися по дощаних східцях, пробігли в інший вагон, просто у відчинені двері.

Мати стояла біля плити, підкидаючи по кілька хмизин до слабкого вогню. Руті терлася біля неї.

— Я їсти хочу,— заскавчала Руті.

— Ні, не хочеш,— відповіла мати.— Ти добре каші кукурудзяної поїла.

— От якби в мене була коробка крекерів. А то нічо’ робити не можна. І невесело.

— Буде весело,— пообіцяла мати.— Тільки зажди. Скоро буде весело. Буде в нас будинок, житло своє, скоро вже.

— Хочу, аби в нас собака був,— сказала Руті.

— Буде в нас собака, і кицька буде.

— Руда кицька?

— Та відчепись од мене,— не витримавши, заблагала мати.— Руті, ти просто чума на мою голову. Ружа Шаронська слабує. Просто побудь хорошою дівчинкою. Нам буде весело.

Руті відійшла, скаржачись під ніс.

З матраца, де лежала вкрита Ружа Шаронська, почувся пронизливий крик, який раптом обірвався. Мати різко розвернулася та підбігла. Ружа Шаронська затамувала подих, її очі були сповнені жаху.

— Що сталося? — крикнула мати.

Молодиця видихнула та знову затамувала подих. Раптом мати торкнулася дочки під ковдрою. Тоді мати підвелася.

— Місіс Вейнрайт,— покликала вона.— О місіс Вейнрайт!

Товста жінка пройшла у вагон.

— Ви мене кликали?

— Дивіться! — сказала мати і вказала на обличчя Ружі Шаронської. Зуби прикусили нижню губу, чоло змокріло від поту, а очі палали жахом.

— Гадаю, почалося,— сказала мати.— Зарано.

Молодиця глибоко вдихнула і знесилилася. Вона розціпила губи й заплющила очі. Над нею схилилася місіс Вейнрайт.

— Тебе одразу схопило — одразу? Ну, швидко кажи.

Ружа Шаронська мляво кивнула. Місіс Вейнрайт звернулася до матері:

— Так,— сказала вона.— Почалося. Рано, кажете?

— Мо’, це від жару.

— Ну, їй треба встати. Хай походить трохи.

— Вона не може,— відповіла мати.— У неї сил нема.

— Ну, вона мусить.

Місіс Вейнрайт поводилася стримано і поважно, авторитетно.

— Я багато приймала,— сказала вона.— Давайте причинимо двері. Аби не протягувало.

Обидві жінки налягли на важкі відсувні двері та зачинили, лишивши тільки шпаринку.

— Збігаю по лампу,— сказала місіс Вейнрайт. Її обличчя розчервонілося від хвилювання.— Еґґі,— покликала вона.— Придивися тут за малими.

Мати кивнула:

— Правда. Руті! Ти і Вінфілд — ідіть до Еґґі. Ідіть.

— Чому? — спитали діти.

— Тому що так тре’. У Ружі Шаронської буде дитина.

— Я хочу подивитися, ма’. Будь ласка, дозвольте.

— Руті! А ну йди зара’. Бігом, ну.

Які можуть бути заперечення проти такого тону. Руті з Вінфілдом неохоче відійшли в кінець вагона. Мати запалила ліхтар. Місіс Вейнрайт принесла нафтівку, поставила на підлогу, і велике кругле полум’я яскраво освітило вагон.

Руті з Вінфілдом визирнули з-за купи хмизу.

— Буде дитинка, і ми побачимо,— тихо промовила Руті.— Та не шуми зара’. Мама не дозволить подивитися. Як сюди гляне, пригнися за гілки. Тоді все побачимо.

— Мало хто з дітей таке бачив,— сказав Вінфілд.

— Ніхто з дітей такого не бачив,— гордовито виправила Руті.— Ті’ки ми.

Біля матраца, яскраво освітленого лампою, мати і місіс Вейнрайт тримали раду. Вони трохи підвищували голоси в шумі дощу. Місіс Вейнрат вийняла з кишені фартуха ніж для чистки овочів та засунула під матрац[46].

— Може, з цього нічого путнього не буде,— вибачливо сказала вона.— У нас так завсігди робили. Принаймні не зашкодить.

— А ми леміш клали,— сказала мати.— Думаю, будь-що гостре зарадить, аби перейми перерізало. Сподіваюся, це надовго не затягнеться?

— Як зара’ ся маєш — добре?

Ружа Шаронська нервово кивнула:

— Почалося?

— Ага,— відповіла мати.— Буде файне дитятко. Просто поможи нам. Як по собі чуєш: можеш походити?

— Можу.

— Хороша дівчинка,— промовила місіс Вейнрайт.— Хороша дівчинка. Ми допоможемо тобі, золотко. Ми поведемо тебе.

Вони допомогли їй стати на ноги та обгорнули їй плечі ковдрою. Потім мати взяла Ружу за одну руку, місіс Вейнрайт — за другу. Вони провели її до купи хмизу, потім повільно розвернули і повели назад, і так водили знову і знову, доки дощ голосно стукотів по даху.

Руті з Вінфілдом стривожено споглядали за цим.

— Коли ж у неї це буде? — завимагав Вінфілд.

— Ш-ш! Не лякай їх. А то нам не дозволять глянути.

Еґґі приєдналася до них за стосом дров. У ламповому світлі було видно худе обличчя Еґґі, жовте волосся, а від її довгого гострого носа на стіні рухалася тінь.

Руті прошепотіла:

— Ти колись бачила, як дітей народжують?

— Звісно,— відповіла Еґґі.

— Ну коли ж вона породить?

— Не скоро, довго чекати.

— Ну доки?

— Мабуть, не раніше ніж уранці.

— Дурня! — сказала Руті.— Що тут доброго — витріщатись, а нічо’ й нема. О! Дивіться!

Жінки перестали ходити. Ружа Шаронська застигла на місці, а потім застогнала від болю. Її поклали на матрац, витерли чоло, доки вона кряхтіла, стискаючи кулаки. А мати тихо розмовляла з дочкою.

— Заспокойся,— примовляла мати.— Усе буде добре... усе буде добре. Ті’ки руки стисни. А тепер зціп зуби. Ну, все добре.

Біль відступив. Жінки далі їй трохи перепочити, а потім знову допомогли підвестись, і всі втрьох почали походжати туди-сюди між переймами.

У шпарину просунувся батько. З капелюха в