Юрій Олександрович Долгушин - ГЧ

Як тільки Микола пішов з дому, у передпокої пролунав боязкий, нерішучий дзвінок. Відчинила Наталя. Віклінг увійшов мовчки, невпевнено почекав, поки вона простягне йому руку, потім схопив цю руку з вдячністю.

— Здрастуйте, Наталю.

— Здрастуйте, Альфред.

Він подивився на знайомі речі, розкидані по всьому передпокою, сів на ріг одного з ящиків, схилив голову на руки.

— Я не витримав самотності, Наталю, і от прийшов… Скажіть, коли ховатимуть?

— Не знаю.

— А де вона?

— Не знаю… Десь там. — Вона кивнула в бік інституту. — І ніхто нічого не знає, крім Костянтина Олександровича. Він щось робить з нею… Дуже зайнятий, ми майже не бачимо його.

Віклінг підвів голову.

— Що тепер можна зробити? — з тугою промовив він. — Я прийшов, щоб поговорити з ним. Ви не можете сказати про мене?

Наталя мовчки зняла трубку внутрішнього телефону, натиснула одну з кнопок на диску апарата.

— Костянтине Олександровичу, прийшов Альфред, хоче вас бачити… Гаразд. — Вона поклала трубку на місце. — Він просить вас зачекати, зараз прийде.

Минуло не менш як півгодини гнітючої непотрібної розмови, поки нарешті прийшов Ридан. З тим самим виразом вдячності потис Віклінг простягнену йому руку.

Вони ввійшли в кабінет. Ридан причинив двері, посадив Віклінга, глухо поцікавився його самопочуттям. Той не відповів. Здавалось, він не чув запитання; зморшки страждання знову поборознили його обличчя.

— Я не знаю, чого прийшов до вас, — сказав він. — Дуже важко переносити горе, мені — особливо, бо я винуватець того, що сталося. Ось… я хотів просити… Дайте мені можливість хоч як-небудь спокутувати свою провину. Я готовий…

— Зачекайте, Віклінг, — перебив Ридан. — Я розумію ваш стан і постараюсь полегшити його при одній умові: якщо все, про що ви дізнаєтесь зараз, залишиться таємницею, абсолютною таємницею для всіх.

Віклінг подивився на професора мутним поглядом.

— Це надто легкі умови. Мені потрібне випробування найважче, труднощі, нездоланні для…

— Пробачте, що перебиваю вас. Я дуже поспішаю, в моєму розпорядженні зараз буквально лічені секунди. Труднощі теж будуть. Але перша умова — таємниця. Згодні?

— Звичайно, Костянтине Олександровичу. Клянусь, що я збережу таємницю й виконаю будь-які ваші умови!

— Гаразд. Слухайте! Я намагаюсь повернути життя Ганні. Гадаю, що мені це вдасться…

Віклінг зірвався з місця. Скорботні зморшки раптом змінились виразом жаху на його обличчі.

— Це неможливо, — швидко прошепотів він.

— Ні, можливо. — Голос професора звучав цілком спокійно. — Але це важке завдання, і відразу здійснити його навряд чи вдасться. На це потрібен тривалий час. Крім того, мені потрібна допомога відданих людей, що не рахуватимуться ні з часом, ні з затратою енергії, людей, на яких я міг би покластися цілком і з допомоги яких міг, би скористатися в будь-яку хвилину дня і ночі. Микола Арсенович уже допомагає мені, ви будете другим. Якщо час дозволяє вам…

— Моя відпустка триватиме ще два тижні. А якщо потрібно буде…

— Чудово, вистачить поки що. Отож, друга умова: принаймні на тиждень ви переселяєтесь сюди. Ніхто не повинен знати про це. Всякі ваші зносини з зовнішнім світом припиняються. Пошта, телефон перестають існувати для вас. Можете повідомити всіх друзів і знайомих, що ви виїжджаєте, скажімо в Ленінград, за моїм дорученням. От, якщо згодні, приходьте завтра рівно о дев’ятій вечора… А тепер, пробачте, я повинен іти.

Віклінг схопив руку професора обома руками, з жаром потряс її і з приголомшеним виглядом вилетів з кабінету. Ридан з хвилину стояв біля вікна й стежив, як він зигзагами йшов через палісадник, потім вулицею усе з тим самим виглядом людини, збентеженої і вкрай заглибленої у свої думки.

До вечора набряклі легені Ганни стислись до норми. Груди, що зупинилися в спазматичному, надмірно широкому віддиху, нарешті опустилися. Мікрорентген показав, що бронхи та альвеоли тепер набули майже правильної форми. Сухе повітря, що вводилося рурками під дуже слабким тиском, проходило все далі й прискорювало витіснення зайвої вологи.

За розрахунками Ридана, через дві години можна буде розпочати останню, вирішальну операцію.

Ридан дуже хвилювався. Через дві години або з’явиться надія на щастя, ні з чим не зрівнянне, неймовірне, або… буде удар — останній, найнещадніший, після якого вже не лишиться ніякої надії. Думаючи про можливість щасливого кінця, Ридан часом мало не втрачав самовладання. Думки про крах, навпаки, примушували його сковувати почуття, що вислизали з-під волі, перетворювати їх енергію в роботу. Ридан помітив і зрозумів цей парадокс і вже намагався не допускати розслаблюючих думок про щасливий кінець.

Він думав, що треба ще зробити, чого не можна випустити з уваги. У думці проникав всередину тіла, що оберталося в «компасі», обдивлявся, обмацував кожний орган, перевіряв його колір, консистенцію, його працездатність. Іноді в якому-небудь куточку цього складного господарства виникала неясність. Тоді він кликав на допомогу Івана Лукича або Вікентія Сергійовича, які з самого початку були втаємничені в усе те, що відбувалося. І от вони разом розбирали за найменшими зрушеннями, за невловимими хімічними реакціями ділянку, що не піддавалась ясному аналізові, сперечалися, спільно встановлювали, як вона повинна була б поводитися.

Ці троє та Микола, якого обсипало жаром, коли він бачив страшну споруду Ридана, тепер майже не виходили з операційної, і ніхто, крім них, не заходив до неї.

Цього вечора нові, нікому не знайомі люди прийшли в будинок, під керівництвом Матусі зайняли пости на всіх входах і виходах в особняку.

Настала ніч.

Останні хвилини минали в зосереджених, обережних думках, у напруженій роботі. Поставили операційний стіл. Навколо нього, як мовчазні свідки, насторожились уважні, чутливі прилади. Вони були готові вловити й