Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

з молодих літ, можна сказати, з самого дитинства, то я так поміркував собі, що воно, може, й не зле було б… все ж таки, рахувати, не зовсім чужі…

— Не знаю, пане Лукаш (свідомо тицяла те «пане» де треба й не треба), чи вийшло б воно нам на добро, чи зло, але я помінила[188] собі вдруге заміж не виходити, а ви знаєте, що це значить…

Знав, аякже ж, що це означає: помінити для побожної людини — однаково що присягти.

Був безсилий перед доконаністю факту, проте тим більше проймав його душу пекучий жаль: чого… чого поспішилася з присягою?

Дивився на Олену німо сльозавими, скривдженими очима і лишень водив двома пальцями по губах, намагаючись якось успокоїти їх.

Нахабство залізничника (сміх і сором людям признатись, що він собі надумав!) погасило в Олени співчуття до нього, як людини.

В міру того, як спускалася східцями вниз до дороги, осідало в ній збурене нутро, ніби фуси в каві.

Звичайно, нічого не помінила вона собі, бо й не було потреби в цьому. І без того не вийшла б ніколи вдруге заміж. Не з сліпої вірності Аркадієві, ні! Хоч це, може, й була б справедлива помста за те, що у свій час, скориставши з права, що йому надало євангеліє і свячена вода, кинув її, сімнадцятирічну, напівпритомну од страху, в постіль на поталу своїй розгнузданій, безмилосердній пристрасті.

Вона давно усвідомила собі, що належить до тої категорії жінок, жіночої природи яких стає тільки на одного мужчину. Так само, як і серце, необачно в юності офіроване Орестові Білинському (любов до дітей — то окреміший великий світ!), не могла вже подарувати Аркадієві, ні жодному іншому мужчині. Коли Аркадій переконував її, що фізична близькість не виключає кохання сердець, а, навпаки, ще більше скріплює його, Олена мовчала, сповнена бунту і зненависті за його блюзнірство.

Цікаво, як би діти поставились до зальотів Василя Лукаша? Напевно, зреагувало б кожне по-своєму.

Зоня, розуміється, обурилась би. Хам! Як сміє?

Мала господинька шукала б золотої середини: якби так доктор Гук запропонував мамці руку і серце, ми б не мали нічого проти такого вітчима.

Неля, бідна романтична душа, напевно, шепнула б: наша мамця пішла б тільки за пана Ореста Білинського, коли б він був вільний…

«Ні, дітки, не пішла б я навіть за Ореста Білинського, хоч спогад про нього вмурувався в моє серце, як рильце мушки в янтарі».

Орест Білинський… Орест Білинський… Господи, прости богохульство, але варто вимовити ці два слова вголос, коли на серці стає легше, ніби від щирої молитви.

Не треба ідеалізувати того цілого Ореста Білинського, всі вони, чоловіки, одним ликом шиті, хоч… коли це нікому не заважає, а мені додає отухи до життя, то чей же не гріх — гріха в цьому немає?

Раптом почула своє ім'я. Хоч ніхто вже не кликав її по імені (родина і то воліла її Гелею називати), чомусь була певна, що то саме її стосується. Оглянулася. Праворуч на березі, чи то пак на камені, вистеленому паперами, кілька кроків від берега, у штанах, закочених по коліна, без піджака, у поламанім солом'янім брилі стояв з вудкою в руках Орест Білинський.

— Цілую рученьки, Оленко! Що за мила несподівана зустріч! Прошу вас, зайдіть сюди, тут якраз берег не стрімкий…

Коли була при воді, зіскочив з каменя, аби привітатись з нею. Не випускаючи її руки з своєї долоні, спитав довірено:

— Що сталося?

— Нічого, — відповіла, почервонівши за свою неправду.

— Ви це можете кому-небудь іншому говорити, але не мені… Отже?

— Ай, нема про що згадувати. Мала щойно досить дивну розмову з одним залізничником…

— Якась неприємність?

— Боже борони…

— Чесно?

— Я, здається, ніколи не говорила вам неправди…

— Ви мене присоромили, Оленко. До речі… я не пригадую собі, щоб ви коли-небудь називали мене на ім'я…

— Ми так мало з вами зустрічаємося, пане меценасе…

— Оресте…

«Я й в думках не називаю тебе інакше, як «Орест Білинський»…

— Не хочете назвати мене на ім'я?

— Що ж ви тут наловили, пане меценасе? Дрібнота сама… буде ваша пані мати роботу на сьогодні вечір…

— Мою жінку не обходить, що я роблю. Має синів та спорт, і це їй вистачає. Ви розумієте, що це значить?

— Не треба пояснювати, Оресте Білинський…

— Але одну сімейну таємницю таки дозвольте відкрити вам: не знайшов я у сімейному житті того, чого сподівався, — і, ніби вичитавши в її очах запитання, випередив його своєю відповіддю, — але й вам не дав би того щастя, на яке ви, безперечно, заслужили.

— Я, здається, ніколи не нарікала на своє подружжя з Аркадієм, — сказала, піднявши дещо голову.

«Яка в неї молодеча ще шия, — подумав Орест Білинський. — Жінота стільки уваги приділяє шкірі під очима, а, власне, старість починається в них від шиї…»

Олена думала паралельно: «Не зазнати щастя в подружнім житті — особиста справа мого серця, але нарікати з цього приводу — це вже справа честі моєї родини, пане меценасе… Мало тобі того, що я всеньке своє життя промарила тобою, тобі ще й хочеться бачити мене нещасною?»

— Я давно вас не бачив, але мушу зробити вам комплімент, Оленко, чудово виглядаєте, слово честі…

— Пане меценасе, ви вірите у долю… ну, призначення, скажім?

— Я вже вас просив, не називайте мене «меценасом»…

— Тільки хіба що на людях.

— Буду щасливий і цією крихітною таємницею поміж нами. Чи я вірю у призначення? Ні, Оленко! Не вірю, так як і не вірю, що «кожний є ковалем своєї долі». Випадок, звичайний ординарний випадок грається людиною…

— Так, — погодилася по надумі, — коли б я двадцять вісім років тому не поїхала з своїми опікунами на те весілля у Зеленку, то не була б познайомилася з Аркадієм Річинським…

— А я… коли б на тому весіллі, замість згаяти час на дурну дискусію з ксьондзами про «йорчик», зайнявся був танцями, то хто знає, чи були б ви їмостею Річинською…

— Вся біда в тому, — докинула, бавлячись пальцями по воді, — що старість приходить заскоро, а розум запізно…

— Ви… до чого це?

Мав враження, що вела внутрішню розмову з ним, і це була її відповідь.

Вона замовчала, а він не спішив допитуватись. Врешті, Олена підвелася з-над води і, стріпавши воду з пальців, вимакувала долоні об поли сукні. Яке чудове поєднання: достигла формами жінка і цей дівчачий рух, — та вона поняття не має про це! Але чого це його обходить?

Коли глядів на неї отак з