Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

бував у них... Уже й осінь, уже й зима, а його немає вдома; діла запущені, товариші пишуть, дивуються. Нараз він приїжджає. Бігає, турбується, вносить подання до «Музикальної школи» і їде знову назад... Батько — нізащо! І слухати не хоче... «До великого міста? Та нізащо в світі! Там знівечать мою Іду, попсують!»

А тут, як у нашому місті вона була — і-і-і, Боже мій! Губернатор шле величезні букети, місцеві аристократи теж... Погорда вищих жіночих кіл, сальонові шуми... Та що й говорити! Навіть, як у потязі вона їде, було, то зіходяться всі з вагонів, щоб подивитися на неї. Ні, гріх, гріх такий же тяжкий, як перворідний гріх Адама, тяжить на тому, хто перший заплямив того чистого херувима!

І не дивуйтесь тому, що я так більш-менш... ну... ідеалізуючи чи що, дивлюсь на неї. Я думаю, що неможливо инакше. Вона ж була красою, єдиним з проявлень тієї Вічної Краси, якій ми звикли поклонятись з далеких-далеких віків. Вона всюди, та Краса: і в шумах непробудної тайги, і в бризках сріблястих водоспаду, і в безлічі зірок небесних, і в музиці, в поезії... Хіба коли ми слухаємо утвір музичний, ми дивуємося тому, що патлатий суб’єкт якийсь ловко водить кінським волосом по баранячих кишках? Хіба перед дивною картиною ми роздивляємося, як то зручно поклав чоловік кольорову землю на тканину? Ні, ні, й тисячу разів ні! Ми ловимо душею завдяки очам, слуху відгомін тієї Вічної Краси, котра є альфою й омегою світу. То — вісь, біля якої крутиться всесвіт. І вона, моя безщасна Іда, була єдиним з проявів тієї Краси, і проявом може найвищим з усіх, бо то дух живий, безсмертне сотворіння, а не плід робочих рук...

Сousin мені розказував... Був раз у неї тихим присмерком. Вона тужна чогось була, душа її боліла, мабуть... Очі світилися тихою печаллю, і в них бачився безмежний океан горя... Брат сів до роялю й почав співати найулюбленіші її романси... Нараз почулися звуки істеричних, невиразно болючих ридань нервових... Вона плакала...

Мов вилитись уся в сльозах вона хотіла... О, цей плач!.. Боже мій! Народитись... жити, умерти — і не зустрінути ні одної благородної людини на дорозі, не почути ні єдиного здорового чесного слова!..

 

* * *

...Низько схиливши голову, йшов студент і слухав. Тільки очі у нього блискали якимсь тривожним вогнем. Йому здавалося, що й він несе на собі частину того гріха, що й він якось несвідомо приточився до руйнування п’єдесталу під ногами тієї дивної статуї краси. Попався на дорозі каліка, безногий... Студент помацав у кишенях, несвідомо вийняв відтіль монету й кинув до чашки каліки, не тямлючи навіть, що то були останні гроші.

Скоро розпрощався із своєю спутницею і, прибитий, придавлений якоюсь нечуваною силою, прийшов до своєї темної хатинки десь аж на четвертому поверсі.

 

* * *

Страшно скрикував уночі й жалібно стогнав. Йому снилося щось повне незцілимої муки, повне страждань.

 

* * *

Тихий, маненький, запашний будуар. Світло м’яке, ніжне, квітки, екзотична зелень — і звуки, звуки, звуки... Вони не тут, вони десь, може не на землі навіть. Вони мов світло, розкидані всюди, ростуть з душі, хвилями охоплюють істоту... Рвонуть одразу розкішно блискучим акордом, тихо понесуться в далечінь, зачіпаючи відповідні струни серця, плескотом поетичної мрії залунають і прокинуться білими тінями десь далеко-далеко... В них і спокій терпіння та смерти, і радощі життя, і темрява сумної ночі, і пекучий погляд божевільних очей... А біля великого венеціянського вікна стоїть на тлі зірчастих небес чорна, дивно-прекрасна фігура, оточена, мов рабами, розкішними рослинами... То — вона... вона...

Лагідний оксамит закриває тіло, мов навмисне для того, щоб ярчіше блиснув у вічі сніжно-білий лебединий вигиб шиї. Великі круглі серги меркнуть своїм золотом перед дивним кольором ланит; нема дорогоцінного каміння, лише два діяманти впали униз із розкішних очей, дві перлини повисли там — і перлинам тим ціни немає... Ще не рвуть ридання тіла, ще не тремтить воно усе, мов бурею зігнуте, але зараз, зараз розіллється море пекучого болю, зараз зірветься з чарівних вуст безумний протест...

 

* * *

І піт холодний виступив у нього на чолі... Він прокинувся. Било й стукало у скроні, руки тремтіли, а душа боліла так, як ніколи ще...

Морем безмежним журби підіймалось чуття десь з глибин, рвуча скорбота розривала серце.

Дивився широко розкритими очима в повні темряви кутки кімнати, ловив вухом найменший звук — і знову засинав важким, мов камінь, сном, уривчасто дихаючи.

 

* * *

...пишний баль. Мов високо-високо десь пливе вверху чийсь стан... Та фіґура оточена людьми, але люди ніби маліють коло неї — і вона одна, самотна, пливе у височині, сіючи світ сонця, блищучи навколо правдою краси. Біле, ткане ельфами й феями лісів убрання, розкішна гірлянда квіток через плече, антично зачісане волосся, а в руках мірт, зірваний закоханим янголом в небесних садах... Кожний крок дише царственим достоїнством і сіє дивні пахощі навкруги... І це вона... вона...

І мов з підземних царств яких, мов з глибокого повного болотяних сморідних парів багна якого... піднялось доверху зло... втілення зла... Дише воно убійним диханням, сипле палючими іскрами заздрощів. Озброєне воно в мідну сталеву кольчугу сліпих тенденцій, а в правій руці держить тон­кий, як жало зміїне,