Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

мало для того, щоб освітити високу залу за порогом. Під хисткими стосами книжок прогиналися важкі столи. На кожній стіні здіймалися полиці, що губилися в затхлій пітьмі вгорі. На шкіряних корінцях усіх розмірів і кольорів, на зв’язках розкручених пергаментів, на скручених і недбало складених у похилі піраміди сувоях ворушилися тіні. На оздобах із позолоченого срібла та золота і тьмяних самоцвітах, що прикрашали страхітливо великі томи, іскрилося та спалахувало світло. Усередину цього зібрання стародавніх знань граційно спускалися довгі закручені сходи з перилами, добре відполірованими незліченними руками, та сходинками, стоптаними посередині кроками незліченних ніг. На всіх поверхнях лежав товстий шар пилу. Коли Джезаль переступив поріг, до його волосся прилипло особливо страхітливе павутиння, і він почав змахувати й виривати його, зморщивши лице від огиди.

— Господиня дому, — прохрипів із дивним акцентом воротар, — уже лягла спочивати.

— Тоді розбуди її, — різко наказав Баяз. — Зараз темнішає, а я поспішаю. Нам ніколи...

— Так. Так. Так. — На сходи вийшла якась жінка. — Коли давні кохані приходять до моїх дверей, стає по-справжньому темно.

Голос у неї був глибокий і плавний, як сироп. Вона спустилася зі сходів із утрируваною повільністю, тягнучи довгі нігті однієї руки по вигнутих перилах. Судячи з вигляду вона, мабуть, іще не вийшла з середнього віку: висока, худа, граційна, із завісою з довгого чорного волосся на півобличчя.

— Сестро. Нам потрібно обговорити нагальні справи.

— А, справді? — Єдине її око, яке бачив Джезаль, було велике, темне, з важкими повіками й ледь помітним хворобливим рожевим обідком, що сльозився. Воно млосно, ліниво, майже сонно обвело всю компанію. — Як це нелюдськи набридає.

— Я втомився, Конейл, твої ігри мені не потрібні.

— Ми всі втомлені, Баязе. Ми всі страшенно втомлені. — Припливши нарешті до початку сходів і пішовши нерівною підлогою до них, вона протяжно, театрально зітхнула. — Були часи, коли ти був готовий грати. Як я пам’ятаю, ти грав у мої ігри по кілька днів поспіль.

— То було давно. Все змінюється.

Її обличчя спотворилося від раптового й бентежного гніву.

— Ти хочеш сказати: все гниє! Та проте, — її голос ізнову стишився до низького шепоту, — ми, останні залишки Великого Ордену магів, повинні бодай спробувати залишитися ґречними. Послухай, брате мій, друже мій, сонечко моє, немає потреби надміру поспішати. Уже пізно, і вам усім час змити з себе дорожній бруд, скинути оте смердюче ганчір’я та вдягнутися до вечері. Тоді ми зможемо поговорити за їжею, як це зазвичай роблять цивілізовані люди. Мені дуже рідко випадає нагода розважити гостей.

Вона промайнула повз Лоґена, захоплено змірявши його поглядом.

— А ти привів мені дуже суворих гостей.

Її погляд затримався на Ферро.

— Дуже екзотичних.

Тут вона потягнулася вгору та провела довгим пальцем по Джезалевій щоці.

— Дуже симпатичних!

Джезаль застиг на місці від зніяковіння, не уявляючи, як можна відреагувати на це панібратство. Зблизька було видно, що її чорне волосся, явно густо пофарбоване, біля коренів було сиве. Її гладенька шкіра здавалася зморщеною й трохи жовтуватою: без сумніву, вона була сильно напудрена. Її біла сукня була забруднена біля подолу й мала помітну пляму на одному рукаві. Конейл, схоже, була така стара, яким здавався Баяз, а може, й іще старша.

Вона вдивилася в куток, у якому стояв Кей, і насупилася.

— Що це за гість, я точно не знаю... але вітаю вас усіх у Великій західній бібліотеці. Вітаю всіх...

Джезаль кліпнув, дивлячись у дзеркало та неміцно тримаючи однією обм’яклою рукою свою бритву.

За якихось кілька секунд до цього він роздумував про мандрівку, про те, що вона таки наближається до завершення, і вітав себе з тим, що стільки всього навчився. Терпимості та розуміння, відваги та жертовності. Він так виріс як людина. Так сильно змінився. Тепер вітання вже не здавалися доречними. Хоча дзеркало було старовинне, а його відображення в ньому — темне та спотворене, можна було не сумніватися: обличчя у нього понівечене.

Приємна симетрія зникла назавжди. Його ідеальна щелепа була сильно скошена ліворуч і з одного боку здавалася важчою, ніж із другого, а шляхетне підборіддя було вивернуте під негарним кутом. Шрам починався на верхній губі звичайною малопомітною рискою, але роздвоювався й немилосердно впивався в нижню губу, опускаючи її та надаючи йому такого вигляду, наче він постійно й негарно посміхається.

Жодні його зусилля не допомагали. Із усмішкою ставало набагато гірше: відкривалися потворні прогалини між його зубами, що більше пасували професійному борцеві чи бандитові, ніж офіцерові Королівського полку. Йому пощастило лише в одному: він цілком міг загинути дорогою назад, а тоді ніхто з давніх знайомих не побачить його так жахливо спотвореним. Убога втіха, ніде правди діти.

У таз під його обличчям крапнула одна сльозинка.

Тоді він ковтнув, судомно вдихнув і витер мокру щоку тильним боком передпліччя. Зціпив зуби в новому й незвичному складі, а тоді міцно взявся за бритву. Він уже постраждав, і вороття назад не було. Може, він і став потворнішим, але при цьому він також став кращою людиною, і принаймні він іще живий, як сказав би Лоґен. Він театрально змахнув бритвою та зішкрябав безладні купки волосся зі щік, із-перед вух і з шиї. Над губою, на підборідді та довкола рота залишив. Борода йому личить, подумав він, витираючи бритву насухо. Чи принаймні сяк-так приховує його вади.

Джезаль натягнув на себе одяг, який йому залишили. Сорочку з затхлим духом і бриджі стародавнього та сміховинно немодного крою. Приготувавшись нарешті до вечері, він мало не засміявся зі свого потворного відображення. Безтурботні мешканці Агріонта навряд чи його впізнали б. Він і сам ледве себе впізнавав.

Вечірня трапеза виявилася геть не такою, на яку Джезаль міг сподіватися за столом важливої історичної постаті. Столове срібло було страшенно тьмяне, посуд — затертий і потрісканий, а сам стіл — такий похилий, що Джезаль постійно боявся, що вся їжа зісковзне на брудну підлогу. Їжу подавав незграбний воротар, який рухався не швидше, ніж тоді, коли підходив до воріт, і кожна страва прибувала холоднішою та сильніше застиглою за попередню. Спершу надійшов липкий суп, що приголомшував відсутністю смаку. Далі був шматок риби, пересмажений так, що мало не спопелів, а останнім — кусень сильно недосмаженого, майже живого м’яса.

Баяз і Конейл їли в мертвій тиші, дивлячись одне на одного з протилежних кінців столу так, неначе спеціально хотіли всіх знітити. Кей лише колупався в