Мирний - Повія, Мирний

зно­ву на­ро­ди­ла­ся. I вiн їй здається та­кий крас­ний та при­вiт­ний, i лю­ди та­ки­ми доб­ри­ми та ввiчлив­ими. На­що ба­ба Ориш­ка пох­му­ра та не­ба­ла­ку­ча (Ки­ри­ло не втер­пiв по­вi­да­ти їй про Ко­лiс­ни­кiв на­каз), i во­на їй зда­лася не та­кою страш­ною, як по­пе­ре­ду зда­ла­ся. Во­на їй на спо­ми­ни по­да­ру­ва­ла свiй чор­ний пла­ток.

- Носiть на здо­ров'я та зга­дуй­те ме­не! - ска­за­ла Хрис­тя, не при­мi­ча­ючи, як Ориш­ка гре­без­ну­ла той пла­ток у неї з рук, мов од­нi­ма­ла, i хоч би ска­за­ла спа­си­бi, хоч би го­ло­вою хит­ну­ла.

Нащо їй та дя­ка, ко­ли во­на по­чу­ва­ла се­бе та­кою щасли­вою? Во­на не по­мi­ча­ла i то­го, що Ки­ри­ло ко­ло неї, мов ко­ло своєї ди­ти­ни, па­да, при­яз­но заг­ля­дає ув очi, на льоту i дум­ку ло­ве, ди­виться - мо­литься на неї! Во­на i йо­му на ки­сет шов­ко­ву хуст­ку по­да­ру­ва­ла.

Кирило, мов ро­зум сте­ряв з ра­до­щiв, ухо­пив ту хуст­ку обо­ма ру­ка­ми, при­ту­лив до вуст, по­цi­лу­вав i, трем­тя­чи, про­мо­вив:

- Не бу­ду я з цiєї хуст­ки ки­сет ши­ти. А, як ум­ру, за­по­вi­даю з со­бою по­ло­жи­ти. Ме­нi во­на i на тiм свi­тi бу­де про до­б­ро людське на­га­ду­ва­ти, з нею ме­нi i пiд зем­лею лег­ше бу­де ле­жа­ти.

Пiсля обiд, над­ве­чiр во­ни ви­iха­ли. Сло­бо­жа­ни, як тiльки над'їха­ли ко­нi у двiр, по­ча­ли нес­мi­ле зби­ра­ти­ся пiд го­рою бi­ля шля­ху. Пев­но, во­ни i в двiр би пiш­ли, ко­ли б Ки­ри­ло грiз­но-прег­рiз­но не на­ка­зав, щоб нiх­то не смiв i очей пока­зати. Ко­ли по­воз­ка спус­ти­ла­ся з го­ри, то­дi тiльки Ко­лiс­ник зап­ри­мi­тив сi­ру гро­ма­ду, що, ски­да­ючи шап­ки i вклоняю­чись, ба­жа­ла йо­му щас­ли­вої до­ро­ги. Дi­ти не ви­держали i, гу­дю­чи на все по­ле, пом­ча­ли­ся навз­до­гiн­цi ко­ням.

- А Ки­ри­ло та­ки не ви­дер­жав, - про­мо­вив Ко­лiс­ник i од­вернувся. Хрис­тя, знай, ози­ра­ла­ся з по­воз­ки, низько вкло­няючись на­зад i, ус­мi­ха­ючись до дiт­во­ри, що од­но по­пе­ред дру­го­го, мов м'ячi, ко­ти­ли­ся по­обiк до­ро­ги. Гук­крик, га­лас, мов га­дя­чий кле­кiт, нi на хви­ли­ну не вга­вав. Ко­ли б не су­ха до­ро­га, по кот­рiй, мов по кам'яни­цi, гур­ко­тi­ли ко­ле­са по­возки, пев­но, той нес­тям­ний гук ди­тя­чий на­до­лу­жив. Те­пер ним Хрис­тя за­бав­ля­ла­ся: то озир­неться на­зад, мах­не ру­кою, мов що з жме­нi ки­не, - дi­ти з но­вою си­лою по­мча­ть­с­я на той мах, їх гук до­хо­де до са­мої по­воз­ки. Хри­стя од­ве­р­неться - гук стих­не, тiльки гур­ко­чуть ко­ле­са по на­ко­че­нiй ко­лiї.

- Та бу­де то­бi з ти­ми ще­ня­та­ми во­ди­ти­ся, - су­во­ро про­мовив Ко­лiс­ник, на­ки­да­ючи лег­ку коб­ку сво­го сi­ро­го бала­хону на го­ло­ву. Хрис­тя, прик­рив­шись плат­ком, похнюпи­лася.

До са­мої Мар'янiв­ки во­ни їха­ли мовч­ки. Чут­но тiльки ту­потiння кiнських нiг, гур­кiт ко­лiс та ко­ли-не-ко­ли воз­ни­ця зiй­кне на яку-не­будь ко­ня­ку, хвис­не ба­тiж­ком, щоб не одс­та­ва­ла.

Сонце сi­да­ло, як во­ни уїха­ли в Мар'янiв­ку. Жовтогаря­чий­ йо­го свiт при­вiт­но слав­ся над осе­ля­ми, сад­ками, горо­д­ами, тем­нi тi­нi зсту­па­ли­ся по глу­хих кут­ках, ве­чiр­нiй мо­рок слав­ся по зем­лi. У по­вiт­рi ти­хо-ти­хо, ку­ря­ва стов­пом стоїть i не роз­хо­диться. Там, у неп­ро­зо­рiй кiп­тя­зi, чується бе­кан­ня ове­че, десь рев­ну­ла ско­ти­на, бу­гай бу­тить на все се­ло, людський го­мiн, жi­но­чi кри­ки зли­ва­ються з йо­го гу­дючим пок­ли­ком. Упос­лiднє пе­ред спо­коєм го­монiло все, не­за­ба­ром во­но стих­не, тiльки сон­це скрие своє яс­не об­личчя, тiнь но­чi розс­те­леться над зем­лею - i все за­мовк­не до завт­рiшньої зо­рi.

Колiсник, як їха­ли се­лом, пох­ню­пив­ся i не ди­вив­ся нiку­ди, за­те Хрис­тя розг­ля­да­ла все, по­вер­та­ючи го­ло­ву то на той, то на дру­гий бiк. Кож­на ха­ти­на, кож­на мiс­ци­на бу­ла їй вi­до­ма, з кож­ною чим-не­будь та в'яза­ло­ся її ми­ну­ле. Там во­на ще ди­ти­ною зля­ка­ла­ся со­ба­ки, на тiм мiс­цi справ­ля­ли Ку­па­ла, там ву­ли­ця зби­ра­ла­ся, i те­пер он скiльки дiв­чат вид­но. Все те, на­га­ду­ючи їй дав­не, при­вiт­но вi­та­ло, мов дав­нiй знай­омий або знай­ома стрi­ли­ся i на­га­ду­ва­ли мину­ле. Все бу­ло якось ми­ло. Один тiльки ши­нок, де стоял­а їх ха­та, неп­ри­вiт­но ура­зив її. Во­на, проїжджа­ючи, геть од­ве­р­н­улася, щоб i не ди­ви­ти­ся.

Як пе­реїха­ли Мар'янiв­ку i виїха­ли у по­ле, сон­це уже сi­ло. Тiльки за­хiд го­рiв жов­то­га­ря­чим ог­нем та на­вис­лi над ним хма­ри чер­во­нi­ли, мов зби­та кров, а кру­гом усе то­ну­ло в мо­ро­цi. Над по­ля­ми знi­ма­ла­ся тем­но-зе­ле­на ве­чiр­ня тiнь, не­бо аж чор­не - та­ке синє, а мiж йо­го гус­тою синькою про­бивалися не­ве­лич­кi жов­тi пля­моч­ки - то зай­ма­ли­ся зо­рi. Кру­гом ти­хо, аж сум­но, з око­пiв ко­ли-не-ко­ли сюрк­не цвiр­кун або зда­ле­ка до­не­сеться крик пе­ре­пе­ла. Од­нi ко­нi, знай, ту­по­тять, трус­цею вис­ту­па­ючи, та гур­ко­тять ко­ле­са по су­хiй до­ро­зi.

- Коли б ти зна­ла, - обiз­вавсь Ко­лiс­ник та­ким жалiсливи­м го­ло­сом, що Хрис­тя аж струс­ну­ла­ся, не пiз­нав­ши, - ко­ли б ти зна­ла, як ме­нi не хо­четься їха­ти у те трек­ля­те мiс­то!

Христя мов­ча­ла.

- I ко­жен раз ота­ке зо мною. Їдеш - мов на нiж iдеш, - про­мовив вiн, по­мов­чав­ши.

- Чого?

- Ех, - зiтх­нув Ко­лiс­ник. - I чо­му бог не дав чо­ло­вi­ко­вi за­вести жит­тя, як сам вiн знає? Як йо­му хо­четься? Чо­го ко­жен раз, ко­ли вiн по­чу­ває се­бе щас­ли­вим, так з-за спи­ни або з глу­хо­го ку­точ­ка сер­ця якась неп­ри­мiт­на спом­ка озо­веться i от­рує йо­го щас­тя? На­що во­но так?

Христя мов­ча­ла, не зна­ючи, що й ка­за­ти i на що на­тя­кає їй Ко­лiс­ник.

- Ну, на­що ме­нi жiн­ка? - ви­па­лив вiн, не дож­дав­шись вiд Хрис­тi од­ка­зу. - На­що во­на те­пер ме­нi, ко­ли бi­ля ме­не є дру­га - i кра­ща, i при­ят­нi­ша? Мо­ло­дим ме­не оже­ни­ли, тро­хи не хлоп­цем, щоб не роз­во­ло­чив­ся. Хi­ба я ба­чив свi­ту, знав лю­дей, хi­ба я мiг по­вер­ну­ти мiз­ком, як те­пер? Тiльки що зiп'явся на но­ги - по­ка­за­ли ме­нi дiв­чи­ну. Оце твоя на­ре­чена. Бе­ри за ру­ку та ве­ди в церк­ву. Я, ду­рень, i послух­ався, щоб по­тiм прок­ли­на­ти i той час, ко­ли во­на народи­лась на свiт, ко­ли ме­нi на­рек­ли її. Хто її ви­би­рав, хто на­рi­кав? Батьки! "По­же­ни­мо мо­ло­дят", - ска­за­ли i по­же­ни­ли на на­ше ли­хо. З пер­шо­го ж ро­ку у нас пi­шов не­лад, та свар­ка, та лай­ка. Своя ха­та гiр­ше тюр­ми завж­ди зда­ва­ла­ся! Чи в го­стях бу­ва­ли, чи в те­бе гос­тi - не ска­жи сло­ва лишнього, не при­вi­тай доб­рим сло­вом чу­жу гос­по­ди­ню або не жар­туй з дiв­чи­ною. Завж­ди як на но­жi! "I ся­кий, i та­кий! I вто­пи­ла я свою го­ло­ву бiд­ну, i за­гу­би­ла вiк мо­ло­дий за та­ким за­мi­жж­ям". По­ки ще мо­ло­дий був, бе­рiг­ся i її та­ки жа­лiв. А по­тiм - та­ки до­пек­ла до жи­вих пе­чi­нок, доїла до са­мої кiст­ки… Плю­нув на все: будь ти не­лад­на! I от те­пер лю­ди ви­ну­ва­тять ме­не, ка­жуть: "Не дер­житься за­ко­ну бо­жо­го, зви­чаю людсько­го". А що, ме­нi бу­ло теп­лi­ше, ко­ли я крi­пив­ся, дер­жав­ся? Я був щас­ли­вi­ший? По­са­ди­ти б їх на га­ря­чий че­рiнь, пев­но, крик­ну­ли б: пе­че! А то­бi, бач, заськи. Ти - мов­чи!