Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

Махнула рукою найстаріша й каже:

— Се наш ясир… то що даси нам за нього?

— А се я виру свою повинна ще й викупляти? — питає бісурканя.

— Треба щось кинути на вівтар замість цього недолітка…

— А й правда! — каже молода бісурканя.

Та подумала і зняла із шиї дорогий ланцюг. Як сяйнув він у її руках, стало видно, що почеплений до нього золотий медальйон, а на нім знак бісуркань викарбувано. Оздоблений він був шляхетним камінням, і так горіло воно у світлі огненних омахів од багаття, що й очі сліпило.

— Ого! — каже стара відьма. — Се Одноокої спадок… не шкода оддавати?

— За кров її нічого не шкода! — каже молода, гордо звівши голову.

— Нічогенький викуп! — загомоніли бісуркані.

— Сей почеп ціни не має!

— Ще з нащада світа зробили його!

— А муж Мокошин його візьме?

— Йому ж кров жива потрібна!

Похитала головою стара бісурканя й каже:

— Та, може, ми уласкавимо його якось… — І зітхнула: — Бери, дочко, свою виру, коли вже так!

Підійшла бісурканя до вівтаря, і побачив Михась, що геть вона мала — недомірок, та й годі! От дістала вона ґанджар із-за пояса, утнула йому пута на ногах і накинула петлю на шию.

— А ми, — каже найстаріша відьма, — поїдемо з тобою попліч, щоб чогось не сталося! Гайда, дівчата!

Сіла бісурканя на того котиська верхи, смикнула до себе Михася, аж він заточився, насилу вдержавшись на ногах, і каже:

— Не встигнете ви за мною, сестри… їхатиму я засвітами, де один крок за версту буде, то навіть вепри ваші не здоженуть мене. — Та й пхнула котиська ногою: — Вперед, братику!

І враз усе пропало — і городище теє, й відьми, і ліс. Не встиг Михась і зоглядітися, як опинилися вони на полі, де буяло різнотрав’я, і побачив він, що до самого обрію цвіте там дикий мак, а за річкою сідає багрове сонце. Спинила бісурканя свого котиська, поставила Михася перед собою і каже:

— Ну що, собачий сину, попався мені в руки? Начувайся ж тепер!

Шарпнувся малий козак, а руки за спиною зв’язані, хтів було кляту відьму ногою копнути, а котисько загарчав і зуби вишкірив погрозливо — не чіпай мою пані, мовляв! Плюнув тоді Михась і каже:

— Кого ти лякаєш, прояво? Запорожця, лицаря Матінки Божої? Іди он умийся спершу!

— Нічого, козаче, — каже бісурканя єхидно, — як візьмуть тебе чорти на вила та в казан зі смолою вкинуть, то не такої заспіваєш!

— Ой, налякала! — зареготався Михась. — Та хоч із сіллю мене там з’їжте… все одно наше буде зверху! Не було ще такого, щоб пітьма світло перемогла. Як не судилося мені Троянів Ключ донести, то інший знайдеться… а ви всі пропадете й сліду після вас не зостанеться! Знаєш, яка сила Дажбожа? Ніщо її не здолає!

— Оце так ти віриш у міць небесну?

— А певно! — каже Михась. — Господь завжди перемагає, а зло завжди у безвість іде, — на сьому світ стоїть!

— Гаразд, — каже відьма, — давай так учинимо… Як оддаси мені зараз ту ляльку, що на шиї у тебе, то можеш іти собі безборонно на всі чотири вітри! Згода?

Зареготався малий козак і каже:

— З ким ти балакаєш, почваро! Не оддасть запорожець образ Матери Лади, бо що то з нього й за лицар був би? Хіба тоді приберете його до рук, як голову мені з пліч здіймете!

— Значить, не оддаси?

— Не оддам, хоч ріжте мене!

— І се останнє твоє слово?

— Останнє!

Тут усміхнулася бісурканя й каже:

— Добре, їй-богу, добре! Отсе видно, що козак ти… а то я вже й засумнівалася було!

Та й відстебнула ремінець, зняла шолом разом із забралом і кинула його додолу. Сяйнули на сонце коси золотом щирим, усміхнулися очі, блакитні, мов небо, і побачив Михась, що не хто се перед ним, як ота мала бісурканя, що Леся зветься.

Малий козак і рота роззявив. А тоді як закричить:

— Ох ти ж, кляте дівчисько! То се ти по мене приїхала?

— А хто ж іще! — каже Леся.

— Здогадувавсь я, що ти нечистому служиш, та певности не було… — каже Михась утомлено. — Ну, що ж, доведеться погибати! А все через тебе, нікчемне ти створіння…

Тут упала мала бісурканя в траву і як зарегочеться! Витріщився на неї Михась, не тямлячи, що це з нею сталося, навіть котисько той