Анджей Сапковський - Вежа блазнів

сам насміхався з фанатиків! А тепер? Чим для тебе є ця посада? Усе ще професією чи пристрастю?

Гжегож Гейнче насупив густі брови.

— На моїй посаді, — сказав він холодно, — різниці бути не повинно. І немає.

— Ага, — Рейневан, хоч трясся і цокотів зубами, ішов далі. — Розкажи мені ще що-небудь про славу Божу, про вищу мету і священний порив. Ваш священний порив, оце-то так! Тортури за найменшої підозри, за будь-яким доносом, після першого-ліпшого підслуханого чи добутого шляхом провокації слова. Вогнище за визнання вини, до якого примушено тортурами. Гусит, який чигає за кожним рогом! А я зовсім недавно чув слова поважного священика, який прямо заявляв, що йому йдеться тільки про багатство і владу, а якби не це, то гусити могли би приймати причастя за допомогою клістиру, і це його б нітрохи не хвилювало. А ти, якби Петерліна не вбили, кинув би його до льоху, катував би, змусив би зізнатися і, напевне, спалив би. А за що? За те, що він читав книги?

— Досить, Рейнмаре, досить, — скривився інквізитор. — Стримай запал і не будь тривіальним. Ти ось-ось почнеш лякати мене долею Конрада з Марбурга…

— Поїдеш у Чехію, — жорстко сказав він, трохи помовчавши. — Зробиш те, що я накажу. Служитимеш. І в такий спосіб ти збережеш свою шкуру. І бодай частково відпокутуєш провини брата. А твій брат був винен. І аж ніяк не в тому, що читав книги.

— А фанатизмом мені не докоряй, — продовжував він. — Мені, уяви собі, книги не заважають, навіть хибні та єретичні. Я вважаю, уяви собі, що ніяких книг не можна спалювати, що libri sunt legendi non comburendi. Що навіть помилкові і баламутні погляди можна поважати, можна також, якщо мати дрібку філософського ставлення, зауважити, що на істину ніхто не має монополії, безліч тез, які колись були проголошені помилковими, сьогодні вважаються істинними, і навпаки. Але віра і релігія, яку я захищаю, — це не тільки тези і догми. Віра і релігія, яку я захищаю, — це суспільний лад. Не стане ладу — настане хаос і анархія. А хаосу й анархії бажають тільки злочинці. Злочинців же треба карати.

— Висновок: та нехай би собі Петер де Беляу і його соратники-дисиденти читали на здоров'я Вікліфа, Гуса, Арнольда з Брешії і Йоахима Флорського. Бо Йоахим Флорський — так, але не Фра Дольчіно[543], не чомпі, не жакерія. Вікліф — так, але не Уот Тайлер. Тут закінчується моя терпимість, Рейнмаре. Я не допущу, щоб тут розплодилися fratricelli і пікарти. Я в зародку задушу Тайлерів і Джонів Боллів, розчавлю новоявлених Дольчіно, Кола ді Ріенці, Петрів з Брюї, Коранд, Желівських, Локвісів і Жижок.

— А мета, — додав він після паузи, — виправдовує засоби. І хто не зі мною, той проти мене, qui non est mecum, contra me est[544]. І ще — з Івана, п'ятнадцять, шість: «Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на огонь — і згорять». Згорять! Ти зрозумів? Бачу, що зрозумів.

Катований уже досить давно не кричав. Видно, давав свідчення. Говорив. Тремтячим голосом зізнавався в усьому, чого тільки хотів брат Арнульф.

Гейнче встав.

— У тебе буде трохи часу, щоб обміркувати ці питання. Я мушу негайно повертатися до Вроцлава. Відкрию тобі дещо: я думав, що допитуватиму тут в основному божевільних, а тут, маєш, трапився скарб. Один із твоїх співв'язнів, ксьондзик з Немодлінської колегіати, на власні очі бачив, зумів описати і зможе розпізнати демона. Того, що убиває опівдні, якщо ти пам'ятаєш відповідний псалом. Так що мені дуже спішно влаштувати невелику очну ставочку. Коли ж я повернуся, а повернуся я незабаром, найпізніше на святої Люції, то привезу до Вежі Блазнів нового мешканця. Колись я йому це обіцяв, а я слова дотримую завжди. Ти ж, Рейнмаре, думай інтенсивніше. Зваж усі «за» і «проти». Я хотів би, коли повернуся, довідатися твоє рішення і почути декларацію. Хотів би, щоб вона була відповідною. Щоб це була декларація про лояльне співробітництво і службу. Бо якщо ні, то, клянуся Богом, хоч ти мені й товариш з універу, але будеш для мене як та всохла галузка. Я залишу тебе в розпорядженні брата Арнульфа, сам тобою займатися вже не стану. Залишу тебе з ним сам на сам.

— Зрозуміло, — додав він, — після того, як ти мені особисто зізнаєшся, що ти робив на Гороховій горі в ніч осіннього рівнодення. І хто була та жінка, з якою тебе там бачили. Ти також зізнаєшся мені, зрозуміло, що за священик глузував щодо клістиру. Бувай, Рейневане.

— Ага, — він обернувся з порога. — Ще одне. Бернгард Рот, він же Урбан Горн. Поклонися йому від мене. І передай, що зараз…

* * *

— …що зараз, — дослівно передав Рейневан, — він не має часу, щоб зайнятися тобою як слід. Бо він не хотів би абияк, наспіх і тяп-ляп. Він хотів би разом з братом Арнульфом присвятити тобі стільки часу і зусиль, на скільки ти справді заслуговуєш. І він візьметься до цього відразу після повернення, не далі ніж на святої Люції. Він радить тобі добре упорядкувати свої відомості, оскільки тобі доведеться цими відомостями поділитися зі Святою Курією.

— Курвий син, — Урбан Горн сплюнув на солому. — Розм'якшує мене. Дає мені дозріти. Знає, що робить. Ти казав йому про Конрада з Марбурга?

— Сам йому це скажеш.

Недобитки мешканців вежі сиділи, заникавшись по своїх лігвах. Деякі хропли, деякі схлипували, деякі тихо молилися.

— А я? — перервав мовчання Рейневан. — Мені що робити?

— Оце хто б непокоївся, — потягнувся Шарлей. — Тобі-то що? У Горна в перспективі — болісне розслідування. Я, хто-зна, чи це не гірше, може, гнитиму тут довіку. А в тебе проблеми — ха, живіт надірвати можна. Інквізитор, твій дружок з універу, дає тобі волю на тарілочці, у подарунок…

— У подарунок?

— Аякже! Підпишеш лояльку і вийдеш.

— Як шпигун?

— Немає троянди без колючок.

— А я не хочу. Це заняття викликає в мене огиду. Мені совість не дозволить. Я не хочу…

— Мусиш зціпити зуби, — знизав плечима Шарлей, — і примусити себе.

— Горне?

— Що — Горне? — той різко обернувся. — Хочеш пораду? Хочеш почути слова моральної підтримки? Ну то слухай. Природною рисою людської натури є опір. Опір недостойному. Непогодження з підлістю. Відмова у консенсусі зі злом. Це природжені, іманентні риси людини. Ergo, не опираються тільки ті, хто геть позбавлений людяності. Зрадниками від страху перед тортурами стають тільки мерзенні людці.

— А