Всеволод Зіновійович Нестайко - Тореадори з Васюківки
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Знаєте,— тихо мовив Павлуша.— Треба попрощатися з нею. І так, щоб вона запам'ятала це на все життя.
— Правильно,— сказав я.
— Правильно,— підхопила Гребенючка.
— Правильно,— підхопив Карафолька.
І всі по черзі сказали «правильно», наче інших слів не було на світі.
— Якось урочисто так, знаєте,— вів далі Павлуша.— Зібратися у класі, принести квітів, підготувати виступи.
— Правильно,— знову сказав я,— і...
Я хотів сказати щось на доповнення до Павлушиних слів, та ніякої думки, як на зло, у голові в цю мить не було. Але я вже сказав «і» і мусив вести далі.
І я сказав:
— і... правильно!
Це було смішно, але ніхто навіть не посміхнувся. Такий в усіх був настрій.
Для підготовки урочистого прощання з Галиною Сидорівною вирішили обрати спеціальну комісію. Почали обирати і обрали Стьопу Карафольку, Колю Кагарлицького і Гребенючку. Ні Павлушу, який висунув саму ідею прощання, ні мене в комісію не обрали. Вони, мабуть, вважали, що для такої серйозної справи ми не підходимо.
Прощатися вирішили у переддень весілля.
Часу для підготовки вистачало — майже два тижні.
Ну, що ж, хай готуються...
А ми з Павлушею сіли на велосипеди і гайнули до Вовчого лісу. Хоч це вже було й не так цікаво, але ми мусили все-таки прочитати, що там написали оті «троє невідомих», оті «Г. П. Г.».
У лісі біля доту було тихо й урочисто. І якось не хотілося порушувати цю тишу. Мимоволі ми намагалися ступати безшумно.
Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою і витягнув згорток: у прозору поліетиленову торбинку було загорнуто якийсь папір.
Павлуша розгорнув, і я зразу пізнав почерк — чіткий з нахилом у лівий бік, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе).
Ми сіли на холодну замшілу кам'яну брилу, я обняв Павлушу за плечі, притулився головою до його голови, і ми почали мовчки читати.
«Дорогі друзі! Яво і Павлушо!— писалося там.— Це дуже-дуже добре, що ви помирилися. Наша таємниця тепер не потрібна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. І ми сподіваємося, що ви не образитесь на нас за це.
Ми хочемо від усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це діло — дружба. Найсвятіше і найчистіше почуття в світі. І найчистіше воно в дитинстві. Бережіть його і шануйте! Бо найвірніші, найбільші, найкращі друзі в світі — це друзі дитинства. І той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гірко буде. Бо дитинство не повторюється... І проживе той своє життя без дружби. І буде воно дуже безрадісним, хоч, може, й довгим. І не відчує він себе по-справжньому людиною. Бо найбільше ти Людина, коли щось робиш для друга.
Пам'ятайте про це, хлопці!
І хай ваша дружба буде міцна, як ці кам'яні брили доту, що є пам ятником справжньої солдатської дружби, дружби до останньої краплі крові...
Г. П. Г.».
Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сиділи не рухаючись і мовчали.
І так, як тоді, на горищі в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом відчув шалену, гарячу радість від того, що він поруч, що ми помирилися.
Невже я міг бути з ним у сварці?! І не розмовляти?! І проходити повз нього, наче незнайомий!
Безглуздя якесь! Невідь-що!
Але... невже ж оце Гребенючка писала цього листа?!
Не вкладалося в голові! Хоч убий!
Вибачайте, але я ще не міг звикнути до думки, що Гребенючка і — раптом — хороша, цяця!
То лише в книжках так буває, що герой тільки — рраз! — і вмить повертається на сто вісімдесят градусів: з поганого робиться хорошим, з хорошого поганим, кого ненавидів, одразу починає любити і навпаки.
Я так зразу не можу.
Я буду поступово.
Мені треба звикнути.
Звичайно, листа писала не Гребенючка, а Галина Сидорівна. Ну, писав у буквальному розумінні Пайчадзе, але придумувала, диктувала Галина Сидорівна. Він би так не написав, хоча б тому, що він мови не знає.
Виявляється ж, Галина Сидорівна й ту розмову зі мною по телефону йому написала, і він читав з папірця (тому й повільно, та й щоб акцент збити).
Взагалі, вони думали, ніби все буде дуже легко й просто, що вони трошки поводять нас за носа з тими загадковими інструкціями, заохотять робити таємно один від одного одну і ту ж справу (через те й на різний час призначали!), а потім зіштовхнуть носами й примусять помиритися.
Намічалося, що ми будемо по черзі розкопувати й розчищати дот, щоб врешті створити тут музей бойової слави. Пайчадзе заздалегідь навіть маленьку саперну лопатку тут заховав.
Але вийшло все не так, як гадалося й намічалося.
Несподівано, після того як Пайчадзе уже вручив мені й Павлуші листи, були оголошені по тривозі військові навчання.
В армії, виявляється, завжди так: ніхто нічого не знає, ні солдати, ні офіцери, і раптом тривога — бойова готовність номер один! І все! А що, це вірно — армія щохвилини мусить бути готовою до бою.
Добре, що хоч Пайчадзе зі своїм підрозділом лишився в таборі — «в охранении».
Бо Галина Сидорівна сказала йому:
«Роби тепер, що хочеш, але щоб хлопці мої даремно не хвилювалися й не переживали!»
Отож він увечері після побачення з нами біля доту їздив звітувати їй, а я його у садку і вгледів і наробив шелесту (правда, він перечекав у кущах і потім таки зустрівся з нею).
І на ранок довелося йому дзвонити мені по телефону. А Павлуші листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка підклала непомітно. Взагалі, всю ту кашу заварила таки Гребенючка. Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться і страждає Павлуша. Він, виходить, страждав і мучився (а я, дурень, думав... Іудою його називав!).
І вирішила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я її люблю, вийшло б усе навпаки.
І прийшла вона радитися до Галини Сидорівни. А Галина Сидорівна підпрягла до цього діла свого Пайчадзе. І вже втрьох розробили план операції.
Гребенючка прямо сказала:
— Треба щось цікаве придумати. Бо вони такі хлопці... Вони просто так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тореадори з Васюківки», після закриття браузера.