Василь Семенович Стефаник - Потойбiчне

зберігались документи про перебування родини Турських у Франції. Це були пожовклі ветхі папери – листи з підписами тодішніх французьких вельмож. На особливу увагу заслуговували невеличкі листи, вкриті дрібним письмом, з підписами Аврори д'Анвіль, до його прадіда, повні любовного змісту, перев'язані блакитною стьожкою. Ніхто з його дідів, що повернулися на батьківщину, не знали, як пояснити значення тих листів у житті Клавдієвого пращура, мовляв, це був незначний роман, яких він напевно мав більше.

Але Клавдій думав зовсім инакше. Він відчував, що ці пожовклі листи ховали в собі якусь важливу подію з життя його ж таки пращура, бо чому ж не залишилися иньші любовні листи, якщо він мав їх більше, а тільки ці, перев'язані блакитною стьожкою. Він роздумував про те й щоразу сягав рукою до внутрішньої кишені піджака, щоб погладити їх кінчиками пальців. Під ногами хрустіло галуззя. Доріжка тяглася вгору, все вище й вище. Поросла бур'яном, засипана камінням, вона нагадувала забутий гірський плай. Довгі віти старезних дерев чіплялися Клавдія, неначе схудлі рамена спрута.

Клавдій зупинився. Повіяв вітер, зашуміло пожовкле листя. Крислаті дуби, що, здавалося, були підперті милицями, шепотіли хором свою вечірню дідівську молитву.

На Клавдієве чоло впали перші краплини дощу.

Краплі густішали й зволожували пересохлі уста. Клавдій приспішив ходу. Зненацька почув ніжний сміх. Ні, це не шарудіння дерев, що так подібне до приглушеного сміху. Дивний гомін парку д'Анвіль. Здавалося, що сміхоподібний гомін переходить у тиху розмову. Клавдієва фантазія набирала все більших і більших розмірів. Уже здавалося йому, що він ловить не тільки згуки, але й цілі слова, навіть зростало бажання відповісти. Ось і замок. Клавдій підійшов до муру. Цей рапавий камінь віддавна йому знайомий. Він гладив його й посувався вперед. Натрапив на двері, й на диво вони були відчинені. Він іде сходами то вгору, то знову вниз. Раптом побачив широку залю, кам'яні сходи й свічки жирандолів. Він пішов сходами вгору й чомусь рахував: один, два, три, чотири…

Вгорі почувся шиплячий голос:

– Мес'є Клод Турський?

Клавдій зупинився й побачив маленького чоловіка з восковим обличчям у маскарадному костюмі, із свічником у руці..

– Ви мене знаєте?

– Так, мес'є, - чоловічок люб'язно вклонився. – Маркіз Оноре д'Анвіль жде вас у вітальні. Дозвольте, шановний майстре, провести вас.

«Чи це не сон?» – думає Клавдій. Але ні, він чейже тримає в руці станок, а в роті чує смак П'єрового вина. З його кишені стирчить, здається, останнє число якоїсь Паризької ґазети. На ній дата: Париж, 30 жовтня 1948 року. Ні, це не сон!

Клавдій іде сходами вгору за безшелесними кроками воскового чоловічка. Одні двері, другі, а далі простора заля. У ній за столом маскарадного вигляду з доби рококо гості.

– Мес'є Клод Турський, маляр з козацької держави! – проголосив чоловічок.

Клавдієві стало смішно. «Дурень, – подумав він, – яка там козацька держава! Хай йому біс!»

З-за столу підвелася постать елєґантного дідка в сніжно-білій перуці й блакитному костюмі.

– Вітаю вас, шановний майстре!

Клавдій відчув на собі погляди зібраних. Одні дивилися здивовано, другі привітливо. Бліді безбарвні обличчя, випещені за мурами замку.

Дідок повторив:

– Вітаю вас, шановний майстре!

Він підняв чарку з позолоченим вінцем, а за ним підняли і свої – усі гості. Маленький чоловік з восковим обличчям подав чарку Клавдієві. Запашне вино подразнювало ніздрі. Це не вино мес'є П'єра. Клавдій випив і за звичкою затиснув губи. «Цей дідок, мабуть, маркіз д'Анвіль», – подумав він.

– Так, майстре, я маркіз д'Анвіль.

Усі його думки вловлював дивний маркіз.

Маркіз знайомив П'єра.

– Маркіза Енріетта д'Анвіль, моя дружина. Моя дочка Аврора.

А далі маркіз виголошував прізвища всіх присутніх.

Схиляли свої наперучені голови маркізи, графи та иньші шляхетного походження гості маркіза д'Анвіль. Клавдій у відповідь хитав їм своєю обмоклою розкуйовдженою головою.

– Просимо! – сказав маркіз і вказав йому на крісло біля себе.

Бенкет. Розкішний бенкет. Дорогоцінні страви й вина.

Маркіз любовно гладив свої бліді пальці. Напроти нього Аврора та її великі чорні очі. «Бліде обличчя барви неспілого яблука», – Клавдій подумав про Буше.

А вино смакувало.

Він дивився на Аврору. Він не чув ні оповідань маркіза, ні мелодійного голосу свого сусіди де Кавін'яка. До нього усміхалась Аврора.

Він відчув, що хтось на нього вперто дивиться. Це був мес'є де Ман'є – сіре нерухоме обличчя, очі жаб'ячі. На шиї у нього виднів червонуватий пружок. Мес'є де Мен'є неспокійно прикривав цей свій знак коміром. «Противний він», – подумав Клавдій і відвернувся. Він поглянув на мадам де Мен'є. Вона усміхалася, розхиляючи блідо-фіолетові уста.

– Ви, майстре, давно в Парижі?

– Вже рік, маркізе.

– Невже тільки рік?

Хтось рапаво засміявся. Це був мес'є де ля Брієр. Аврора підняла чарки.

– За ваше майбутнє, мес'є Турський!

Він вперше почув її оксамитний голос.

– Мадмуазель, дозвольте за ваші очі!

– Чому тільки за очі, мес'є, чи не краще було б за голову?

– За голову? Так, за вашу голову! – бездумно повторив за Авророю Клавдій.

Знову засміявся мес'є де ля Брієр. Він підняв чарку.

– За вашу, мес'є Турський!

Клавдій хотів відповісти, але встряв маркіз:

– Ми завжди п'ємо за голови, майстре. Вам може дивно?

Хтось вигукнув:

– Вина багряного, вина для майстра Турського!

Звивалися коротконогі прислужники й наповнювали позолочені чарки.

– До біса! – подумав Клавдій, – ніяк не розберу.

Він поглянув на маркіза, а той приязно всміхнувся.

– Нічого, майстре, нічого, зрозумієте!

Клавдій вдивлявся в чорні очі Аврори.

Надворі віяв жахливий вітер. На шибах стежинами переганялися краплини дощу.

– Мес'є, правду казав Дюбуа, що буде дощ, – зауважив маркіз.

– Справді.

Клавдій уже не дивувався, що йому все відомо. Поглянув на гостей. Вони тихенько посміхалися. «Хіба божевільні», – подумав Клавдій.

Знову чарки вина червоного, густого. Клавдій відчував утому.

Тихо долітав до вух металевий бренькіт клявесину. Був це гавот чи менует, Клавдій не міг розпізнати. Бенкет доходив до кінця. Підвівся маркіз, а за ним гості.

– Вам пора відпочити, майстре!

Аврора простягла руку і поклала на пальці Клавдія.

Низенькі прислужники відчиняли двері одні за одними, і вони проходили кімнату за кімнатою довго-довго. Кімнати: одна – рожева, друга – блакитна, третя – цитринового кольору, усі вмебльовані елєґантними меблями тих самих кольорів, що й стіни. Хоч надворі спускались присмерки, в кімнатах не було видно жирандолів, було ясно, дошкульно ясно.

«Як довго будемо проходжуватись цими кімнатами?» – подумав Клавдій

– О, довго, Клод, – відповіла його думкам Аврора.

Клавдій здивовано поглянув на неї. Хіба він несвідомо заговорив?

– Ні, Клод, мені слів не потрібно, мені вистачає твоєї думки.

Вона зупинилась і повернулася до нього обличчям. Якусь хвилину