Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

class="p1">Оповідали, що Чупрей далеко посеред пущі був зайнятий роботою, будівництвом нової хати й оселі. Привів із Кут жінку Маланку, ту вірменочку, яка його доглядала під час хвороби. Цікава то була женячка, цікава її історія. Старий вірменин, коли побачив, до чого йде, аж ніяк не бажаючи мати зятем дикого лісового чоловіка, не навченого торгівлі, обережно повідомив, що віддасть доньку разом зі значним посагом тільки такому чоловікові, який має «поверх». Бо його одиначка мусить жити на поверхах. Тільки на поверсі буде щаслива. Чупрей разом із Маланочкою довго радилися, що робити. Врешті вигадали спосіб. Почали переконувати старого, що Чупрей має не один поверх, а два. І свідків кутських для цього знайшли. І що до цих поверхів їм не треба ніякого віна, ніякого посагу та грошей. На Чупреєвих поверхах і так будуть щасливі, багаті. Старий вірменисько кивав головою. Його підкупило те, що не треба чіпати гроші. А тут іще – кажуть – не один, а два поверхи. Коли вже так надумав і вже ніби дав їм спокій, Чупрей зі своєю нареченою чимшвидше побралися перед вівтарем самого святого Каєтана. Тоді ще швидше, на конях, утекли до своїх поверхів – на Голови…

Трохи згодом старий вірменин затужив за одиначкою. Думав про ті поверхи. Витягнув зі сховку два казанки, повні дукатів, призначених на віно для доньки. Милувався ними: все для Маланки! Довго роздумував. Один казанок, цілий і неторканий, поклав назад до сховку. З другого обережно пересипав половину грошей до порожніх бербениць для бриндзи. Але замислився знову. Знов частину відсипав до казанка, а трохи, так із чверть того, залишив у бербеницях, щоб узяти з собою. Решту заховав. Бербениці добре заткав шматами. Щоб ніхто його не впізнав, убрався в потерту, полатану одежу. Жалюгідний вигляд мав у тому. Вирушив на коні в гори, як бідний кахляр чи кутський гончар, нібито по бриндзу. Поїхав додавати золота до тих поверхів.

У горах розпитував про Чупрея. Роздивлявся на всі боки. Аж темніло йому в очах. А старий дихавичний кінь вірменина цілий час то фиркав, то храпів зі страху, врешті став ледве дихати від утоми. Ото тобі поверхи! На львівський ратуш швидше б конем виліз, ніж сюди.

Але де ж ті поверхи? Де ж тут можуть бути поверхи?

Коли вірменин доїхав плаєчком поза ґрунь Комарничин, побачив серед пущі маленьку лісову хатиночку з неотесаних кругляків. На звук тупоту кінських копит із хати вибігли Чупреї.

– Господи! – жахнувся ватажко Чупрей.

– Не бійся, мій миленький, якось то буде, – заспокоювала його Маланка.

Батько ще не зліз з коня – і ну верещати, аж лячно стало:

– Де ж ті поверхи!?

– Зараз, тату, покажемо поверхи.

Допомогли старому злізти з коня, завели до хатинки. Показали йому величезну піч, що займала половину кімнати. Сіли на припічку, ніжно обнялися.

– Ось, батьку, тут є один поверх – показали, вдаривши долонями по припічку.

Потім хутко вискочили обоє на запічок. Лягли там на ліжниках, та й кажуть:

– Ось, а тут другий поверх. На тому першому ми щасливі, а на другому ще більше.

Старий Каєтан мав велику охоту досягнути їх костуром. Але було йому зависоко.

– Га! Будь, що будь – поверх.

А велетень Чупрей, що колись такого полатаного шкарбана завалив би пальцем, сидів тихо разом зі своєю Маланочкою на другому поверсі. Так і чекали, поки старий подобріє. Поклялися йому врешті – на все святе, – що поставлять нову пишну ґаздівську ґражду. Пояснили, що тут із поверхами нема чого й починати. Нагодували його, почастували як то у горах, старий переспав ніч на грубих ліжниках, на другому поверсі – цілком добре.

Але Каєтан не був дурний докладати до таких поверхів рідне, любе золото. Казав ще покласти йому до бербениць свіжої гірської бриндзи. До Кут повернувся задоволений хоча б тим, що гроші йому залишилися в руках, що за біль і турботи отримав задарма свіжої гірської бриндзи на цілу зиму.

З того часу Чупрей був зайнятий будівництвом нової просторої хати. Цю ґражду потім жартома називали поверхами.

* * *

Так розпорошилося гукове товариство, Дмитрові побратими та прихильники. Кудись випарувалося, всоталося в гори. Але Василюк не мав наміру їх скликати чи переслідувати. Не хотів нікого намовляти й переконувати. Чекав на свій час.

Якраз на Дмитрове свято, в осінню дідову суботу вибрався Дмитро до церкви, щоб зачитати цісарський патент, щоб оголосити всім вість про нове велике побратимство, щоб докласти всіх зусиль і якось м’яко попередити про те, що прийде.

Якщо вже власних товаришів не дуже міг зібрати, то розумів і напевно знав, що заради самого патенту тепер прийшло б небагато людей. Уже й так усе знали, нічого не боялися. Помалу навіть про все забували.

Багатьох, щоправда, відлякували страхопудні застереження, які весь час приходили з Голів від Шкіндів. Щораз більше того сипалося і розсипалося все далі. Ніби хтось на кукурудзяних грядках понаставляв усяких різних та вигадливих опудал, щоб не тільки сойок і костогризів, але й ворон, що все пам’ятають, усе знають, весь час збираються докупи, постійно одна одну повчають, і горобців, що не зважають на опудала, і навіть непокірних сорок – геть відстрашити. Коли повіє вітер із верхів, як почнуть ті опудала шелестіти, шуміти, стукати, лопотіти й гуркотіти, то не абиякий, а навіть великий лісовий звір злякається і навіть людина, що не знає, що воно таке, перехреститься, ідучи десь далеко плаєм. Так і вісті летіли з Голів, зі Шкіндової кичери. Хоча одна перечила іншій, найвагомішим був висновок: подалі від того всього!

Ось тому Дмитро чекав до дідової суботи.

З давніх-давен на осіннє дідове свято чимало людей ходять на могили, на прийняття, на почастунки. Охота є, часу мають досить. Неважко знайти слухачів. Дмитро був упевнений у собі, лиш би мати громаду перед собою, довкола себе.

Натомість дивні речі про той світанок розповів Андрійко:

– Осінній туман був такий глибокий, – оповідав він, – що в ньому втопилися і патент, і цісарське побратимство, і сама свобода, і всілякі ґаздівські наради.

Туман, – так каже Андрійко, – взагалі не для людей із цього світу, для порядків цього світу. Туман придатний хіба для того, щоб бути за панібрата з дідами з того світу, розговоритися з померлими, але не для наради, не для віча живих людей, товариства. Від туманів відбивається сонячне світло, всілякі чари, навіть найлеткіші, топляться у них, розлазяться, як сіль у воді. Найбільший чарівник, що градові хмари у