Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Що це? поцікавилася Іпгрід.

Людвіг довго но відповідав. Крутив 1 крутив, розглядаючи знахідку. Мружився, напружено про щось думаючи. Потім звів на неї сумні очі.

— Ось через цю штуку загинув наш Ролф…

— Фру Інгрід! — голосно відрапортував хтось у неї за плечима і клацнув закаблуками. Вона озирнулась. Перед нею навитяжку стояв Юн і посміхався. — З посудом уее. Які будуть ще розпорядження?

— Ніяких.

— Тоді дозвольте йти?

— Заждіть, — вона дістала з буфета дві плитки шоколаду і простягла їх хлопцеві. — Візьміть, це вам за працю.

— Не треба. У нас це не… — зчервонів Юн. — Я на службі…

— Ви мені нагадали одну дуже славну людину. Я перед нею у великому боргу. — Голос виказав хвилювання. — Візьміть, ви мене цим зобов'яжете…

— А чому б вам не подякувати йому самому?

— Він мертвий.

Хлопця кинуло в жар. Лице, шию залило червоною фарбою.

— Дякую вам, Юн, — Інгрід потисла йому руку. — Заходьте.

— Пробачте мені, фру Інгрід, пробачте. — Він узяв шоколад, засунув його в кишеню і вибіг з кухні.

Інгрід вийшла за ним до передпокою і підійшла до вхідних дверей, які, як нона передбачала, залишились на-півпідчиненими. «Тепер кожен твій вчинок, кожне слово всі навкруг будуть виважувати інакше. Тепер ти не просто фру Інгрід, тепер ти дружина сюсельмана, котрий тут найвища влада, губернатор цілого архіпелагу».

Вона щільно причинила двері і вже хотіла повернутись до гостей, як раптом хтось постукав.

— Заходьте, не замкнено, — Інгрід озирнулась.

На порозі в клубах морозної пари стояв чоловік. Густа борода, розстебнутий кожух, заячий малахай з'їхав на потилицю. Незнайомий уп'явся в неї колючками очей і ніби закам'янів. Інгрід теж не могла одвести од нього очей. Лицо цього чоловіка було ніби їй знайоме, наче нагадувало когось. Вона відчула, що зовсім недавно бачила чи усі сні, а може, наяву ці причіпливі, жорстокі очиці.

— Що вам треба? — перемагаючи себе, запитала Інгрід.

— Мені негайно треба поговорити з сюсельманом. Мені потрібен пан… Добродій Осгорд.

— Ви запізнились. Осгорд вчора вранці відплив з Лон-гіра на материк.

Незнайомець, почувши ці слова, неначе згас. Потім, не кажучи ні слова, переступив поріг. Зовні він виглядав як росіянин, але англійська мова видавала в ньому людину, що довго жила в Лондоні.

— Пробачте, що турбую в непризначений час і не в конторі, а вдома, але я повинен поговорити з сюсельманом.

— Заходьте, роздягайтесь.

Чоловік скинув кожуха, почепив на оленячий ріг свого малахая і заходився обмітати од снігу лижні черевики. Інгрід відчинила двері, що вели до кабінету. Відвідувач долонями пригладив волосся. Переступивши поріг, сказав:

— У мене до сюсельмана вельми важлива і термінова справа.

— Як мені про вас доповісти?

— Скажіть, чоловік просить політичного притулку!

— Як ви сказали? Не розумію.

— Кличте губернатора, я йому сам усе поясню! — помітно збуджуючись, сказав незнайомець.

Інгрід поглянула на нього і ніби вкололась об ці жорстокі очі. Тривожний вогник у її пам'яті спалахнув на мить і погас. «Ні, це тобі здалося! Просто випадкова схожість. Той, що убив Ролфа, був… Який він був?»

Біля дверей вітальні Інгрід зупинилась. Голосно говорив Рюгос, Людвіг іронізував з його слів, потім вони всі весело сміялись. Але про що говорили, з чого сміялись, Інгрід не могла зрозуміти. «А коли це він? Той самий…» У неї вистачило рішучості відчинити двері, але зробити крок вона вже не могла. Скніла, дивилась на чоловіка, а бачила зовсім інше… Їй раптом ясно уявилась кімната медпункту, кроки в темряві, блиск холодної сталі і ці маленькі жорстокі оченята… Тепер вона знала, кому вони належать, вона все згадала, до найменших подробиць.

Людвіг помітив дружину і, певне, відчувши, що з нею відбувається щось недобре, підвівся.

— Що з тобою, Ін? — спитав, вийшовши в коридор і зачиняючи за собою двері вітальні.

— Це він!

— Не розумію, хто він?

— До тебе прийшов той… Це він убив Ролфа! Його треба схопити!

— Тихо, Ін. Тихо, — Людвіг повів її на кухню. — Поясни спокійно, що сталося.

— Його треба негайно схопити! Це він… Клич Рюгоса! Він утече!

Людвіг подав їй води. Інгрід пила, зуби стукотіли об край чашки, вода плескалась на руки.

— Ти певна, що це той самий?

— Так, Людвіг! — закивала Інгрід, давлячись ковтком води. — Я його впізнала.

— Так. Та-ак, — Людвіг пішов до дверей.

— Стій! — скрикнула вона і схопила чоловіка за руку. — Не йди до нього!

— Чому?

— Він упізнає тебе… Адже це Сем Джонсон. Я боюсь.

— Заспокойся, я пошлю до нього Рюгоса.

— Не можна… Адже ви знаєте один одного ще з Англії.

— Так чого ж він прийшов, коли знає, що ми тут?

— Він про це не знає!.. Питав Осгорда.

— Ось воно як… Тоді доведеться послати до нього Нейса. Хай побесідує з ним, поки ми щось придумаємо, — Людвіг взявся за ручку дверей.

— А що робити мені?

— Заспокойся і приготуй гостям чай.

Інгрід підпила на нього здивовані очі.

— Так, так… Приготуй чай і поводь себе так, щоб ніхто не побачив твого хвилювання. Не забудь — у нас у гостях консул сусідньої держави… Розумію, це нелегко, але так треба, Ін.