Микола Данилович Руденко - У череві дракона

— А верстат? — запитував дядько Сашко. — Або локомобіль. Вони ж бо теж трудяться.

Напевне, дядько запитував лише для того, щоб гість повніше висловив свої погляди. Так я зрозуміла його запитання.

— Трудиться не верстат, а людина біля верстата. А земля… Ні, з машиною її порівнювати не можна. Земля й без нас родить. Хай не так, як ми хочемо, але ж родить. А локомобіль… Без людини він мертвий.

Осадчий заговорив про те, як виникають пустелі: їх створює людина. Жодна жива істота не здатна діяти на змертвіння землі. Жодна, окрім людини. А чому? Тому, що людина навчилася відбирати в неї енергію. Здебільшого вона робить це дуже нерозумно. Скажімо, як виникла Сахара? Єгипетські фараони зганяли людей із усієї Африки, щоб споруджувати велетенські піраміди. Сотні тисяч рабів упродовж тисячоліть служили єдиній справі: вони мусили своїм кривавим трудом звеличувати мертвих Синів Сонця. Ну що ж, величні споруди стоять і досі, а земля… Вона помирала разом з фараонами. І ось, бач, померла…

Відбувається непомітне для людського ока перенесення енергії від землі до споруд. Будуть це піраміди чи то хмарочоси — байдуже. Енергія на їхнє спорудження все одно черпається із землі. Власне, це перенесення лишається непомітним тому, що вік людський надто короткий. А якби люди щороку брали проби ґрунту й віками зберігали аналізи — вони б це легко помітили. Та люди звикли цінувати лише те, що власними руками витворили. Землю ж творили не вони, через те їм здається, що вона вічна. Як сонце, як зорі. А воно ж не так! Бо тут одразу ж треба запитати: про яку землю ви кажете? Про ту, що хліб родить, чи взагалі про земну кулю? То ж різні речі…

Чим більше люди будують, тим більше енергії вони відбирають у гумусу. Оте незнання може дорого коштувати людям. Про це не раз казав Докучаєв. Тому велике будівництво вимагає великих турбот про землю.

— То, виходить, і машини землю поїдають? — скрушно хитав головою дядько Сашко. — Ми хочемо, щоб у нас було більше тракторів. А від них тільки шкода.

— Трактор — не віл, добрива з нього немає, — набиваючи ніздрі тютюном, сказав Осадчий. — Ні добрива, ні м’яса.

— Де ж вихід?..

— Вихід є. Люди, яких звільнив трактор, мусять виготовляти добрива. Та поки що… Земельці нашій терпіти доводиться. Тільки й того, що ножів для неї наготували. Силою хочемо взяти. Ну, ще років десять… Може, двадцять… А потім вона скаже: годі! Все, що в мене було, я вам віддала. Більше взяти нічого.

У словах Карпа Трохимовича я інколи впізнавала слова дядька, але це так і повинно бути, бо вони ж однодумці.

Сумно мені було від цієї розмови. І страшно трохи. Ніколи раніше я про це не чула. Мені здавалося, що земля завжди родила добре: Виявляється, родила тому, що її тепер глибше перевертали, до нутрощів добиралися…

— Не горюйте, — посміхнувся Осадчий. — Не все одразу. Народ терпіти вміє, то й годувальниця наша витерпить. Не завжди так буде. Порохом у світі запахло. Чує моє серце: велика біда сунеться. Земля мені каже: «Терпітиму, людоньки! Аби ви витерпіли».

Проговорили вони тоді до пізньої ночі. Осадчий навіть ночувати в нас лишився. Мабуть, Карпо Трохимович дещо раніше пояснював дядькові, але вони знов і знов поверталися до небувалого врожаю, — такого справді світ іще не знав! — отож поволі і я почала засвоювати, в чому саме полягав секрет Осадчого.

З першого дня колективізації Карпо Трохимович почав брати проби ґрунту. Деякі аналізи робив сам у хаті-лабораторії, складніші робилися в лабораторії інституту. Якщо поле — організм, а організм — це процес, то немає жодного року, коли хімічний склад гумусу лишається сталим.

Цікавила Осадчого також кількість дощових черв’яків: це вони, пропускаючи землю через власний стравохід, роблять її родючою. Коли структура ґрунту погіршується, дощовий черв’як вимирає. Тоді знайте: земля також починає вмирати. Мікроби тримають вологу — отож дбайте, щоб вони не гинули.

А коли в гумусі досить органіки — тобто він живий, здоровий, — тоді лишається визначити, які мінеральні речовини вибрані з нього попередніми врожаями.

Отже, все відбувається так само, як і в нашому організмі. Нічого не можна робити без аналізу — ні орати, ні сіяти. Так само, як не можна приписувати дієту, коли невідомо, чого вимагає організм.

Поле складається із клітин, бо немає жодного гектара, де не існували б свої відмінності. Карпові Трохимовичу не під силу брати пробу з кожного гектара, а треба було б! Він мріє про такі часи, коли в колгоспі буде добре обладнана лабораторія — краща, ніж в інституті. О, як це потім окупиться! Та до цього, мабуть, іще далеко…

Поки що свій небувалий врожай він виростив ціною великих зусиль. Деякі добрива доводилося на велосипеді привозити аж із Києва, з інституту. Ну, скажімо, мікроелементи. Але яка ж то була пшениця! Очерет, справжнісінький очерет…

Проби ґрунту (за десять років!) Осадчий зберігає так, як лікарі зберігають аналізи крові. Він точно знає, коли і яких добрив земля не отримувала. Знає, скільки загинуло черв’яків та мікробів. У процентах, звичайно. А вони гинуть — гумус поволі виснажується. Багата, дуже багата земля — їй ще жити та й жити! — але глибокі оранки випивають із неї предковічну кров. Це не те, що шкрябати сохою. Тоді у землі слізно просили, а тепер владно вимагають: віддай!

Бувають у людському житті хвилини, коли зненацька приходить осяяння — тоді починаєш усвідомлювати, що тебе оточує, звідки отримуєш життєві сили. Простіше сказати: починаєш розуміти природу. І себе в ній. Відкривається світ, найголовніші зв’язки в ньому — і тоді твоя душа виповнюється чимось високим, хвилюючим. Сонце, земля, люди — все це набуває нових, незнайомих досі якостей, набуває глибокого змісту. Це можна назвати пробудженням серця. Адже й досі ніби все тобі