Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

на поручні, сидів у кутку палати в кріслі, довго мовчав, раптом так дуже стиснув пальці правиці, що зламав поручні.

- Воєводо Безрук! - Встав Володимир з крісла. - Чи розумієш ти, що сказав? Якщо це правда - Святополк мій ворог, якщо лжа - ти приймеш смерть...

- Княже Володимире, - спокійно і впевнено відповів Безрук, - я сказав токмо правду і мусив її сказати, бо служу Русі, людям, тобі.

6

Пізно вночі земляними, слизькими після недавнього дощу сходами князь Володимир спустився в поруб, де сидів Святополк. Попереду нього, тримаючи голі мечі в руках, ішли два гридні, воєвода Вовчий Хвіст з світильником у руках ступав взап'ять князеві.

- Вийдіть, гридні! - велів Володимир, коли ті, одімкнувши важкий замок, увійшли до порубу, а воєвода поставив світильник на землю. - ї ти йди, воєводо!

Кволе проміння освітило поруб, складені з дубових кругляків, вкриті білою плісенню стіни, покровину з важких тесаних колод, долівку, два пні, на одному з яких стояла корчага з водою й лежав хліб, та ще купу перетертої, зотлілої соломи в кутку.

Ще в одному кутку, опустивши руки, у сорочці й ногавицях стояв босоніж Святополк. Проміння від світильника вирвало з півтемряви його обличчя, низький лоб, перерізаний пасмом довгого волосся, тривожні очі, гострі вилиці й стиснуті уста, заросле щетиною підборіддя.

- От я і прийшов до тебе, Святополче! - дромовив Володимир,

- Бачу! - посміхнувся той. - Дякую, що одвідав, княже Вододимире. Шкода тільки, що зустрічаю тебе не в палатах, а тут, у порубі.

- Це правда, шкода! - зітхнув князь. - Але ще поробиш, - мусимо тут і отак говорити. Він сів на пень.

- Стомився я! Сядь і ти! - запропонував Володимир Святополку.

- Я й постою, - похмуро промовив він. - Мені немає від чого стомлюватись - хіба від дум...

- Про що ж ти думаєш, Святополче?

- Князеві, який учора сидів у палатах, а нині гниє в твоєму порубі на трухлій соломі, є що думати.

- Чому не думав про це раніше, коли хотів підняти смуту в західних волостях Русі, йти з тестем своїм на Київ, вбити мене - київського князя, зрадити віру руських людей, стати слугою папи?

- Зараз я в твоїй власті, - спроквола відповів Святополк, - ти дужий, вельми дужий, княже, василевс... Але навіщо вигадуєш таке про мене - учора туровського князя, а нині в'язня, кинутого твоєю десницею в цей поруб?

- Марно ти нарікаєш на мене. Не я тебе кинув у поруб, це бояри й воєводи, що чули про твої замишляї в Турові, схопили тебе, привезли до города Києва... Та й жона твоя Марина, духівник Рейнберн, іже були з тобою, нині сказали правду... О люди, люди, всі ви такі, днесь служите одному, заутра другому...

Святополк мовчав, дивлячись у темний куток порубу, потім обернувся до Володимира, й той побачив його запалені очі, закушені уста.

- Що ж, - задихаючись, прохрипів він, - коли все знаєш, скажу і я правду... Слухай, княже Володимире! Це - так! Мислив я з Турова йти на Київ, мислив перемогти твою дружину, а вже вої мої, либонь, не пошкодували б і тебе... Важко мені в цьому признатись, тобі це страшно чути, але отака моя правда.

Володимир здригнувся й промовив:

- Чую, Святополче! Тепер ти сказав правду. Але марно думаєш, що вона страшна мені. Ні, не за себе боюсь, за Русь, за людей її страшно.

Довгу хвилину по цьому князь Володимир мовчав, а потім продовжив:

- Страшно, Святополче, за Руську землю... З одного боку - ромеї, зі сходу насувають печеніги, за ними ідуть половці, з полунощі точать ножі свіони, ти ж хотів від заходу пустити в нашу землю ще й поляків, німців, гіапу римського.

- Поляки й німці далеко, - заперечив Святополк. - Папа римський від них ще далі... До Візантії, - процідив він, - либонь, ближче, адже так, княже?

Володимир зрозумів, на що натякає Святополк.

- Я на легіони ромеїв не спирався й не пустив би їх на Русь... Віру християнську я приймав такожде не від константинопольського патріарха.

- Я також не збирався продавати Русь, - Зухвало крикнув Святополк, - ні полякам, ні німцям, ані папі!..

Князь Володимир гірко посміхнувся.

- Так чому ж ти тоді так діяв, Святополче? Довгу хвилину в порубі було тихо, тільки з дерев'яного зрубу стіни в одному місці однозвучне падали краплини, потріскувала солома в кутку, за дверима раз і другий пролунали кроки.

- Від уності моєї, - почав Святополк, - я не любив тебе, княже, бо кров батька мого Ярополка запеклась на твоїх руках, бо ти вигнав матір мою Юлію з Києва, бо мене зневажили діти твої й сам ти, бо ти, розділяя землі, поставив мене князем у найгіршій волості - Турові, бо ти ніколи й ні на крихту не робив мені добра, токмо зло... Чому ж я мусив робити тобі добре, як міг я не помститись за батька, матір і за все, за все?..

Сперши голову на руки, князь Володимир слухав слова Святополка.

- Ти сотворив добре, сказав мені свою правду, хоч, Святополче, ліпше би було та й міг її сказати раніше. Що ж, я почув це нині від тебе, хоч знав твої думи раніше...

- Так чому ж ти кинув мене в поруб, допитуєш, мучиш, якщо все знаєш?

- Я прийшов не допитувати, а говорити з тобою, Святополче, бо все це неправда.

- Великий княже і василевсе Русі! - засміявся Святополк. - Тобі мало того, що ти вверг мене в цей поруб, хочеш познущатися з мене?

- Я говорю це, - ніби не почув його слів Володимир, - бо не хотів убити і не вбивав брата мого, а твого отця Ярополка, багато горя й муки прийняв сам від нього, а ще більше - Русь і її люди, я ж усе простив йому, кликав на мир і любов... Князя Ярополка в сінях терема убили два гридні, яких підкупив воєвода Блуд, ти, Святополче, це знаєш.

- Не вірю! Так вигадав ти з своїми боярами, це ви націлили мечі вбивць у серце мого батька...

- Я вислухав твою правду, чому ж ти не хочеш слухати мою?! Втім, ти зараз сам усе зрозумієш...

- Слухаю! - крикнув Святополк. - Що ж ти ще скажеш мені?

-