Стівен Кінг - Сяйво

які прикривали мальовничі панорами, що відкривалися з Президентського люкса, — віконниці, які Джек, як вимагала інструкція, ретельно закріпив ще в середині жовтня, — тепер висіли палаючими головешками, демонструючи за собою широку, потрощену темряву, наче беззубий рот регоче беззвучним передсмертним хрипом наостанок.

Венді притискалася обличчям до спини Хеллорана, ховаючись від вітру, і Денні подібним чином притискався обличчям до спини матері, тож тільки Хеллоран побачив фінальну подію, і він ніколи нікому про це не розказував. Йому здалося, що з вікна Президентського люкса виринула якась велетенська темна постать, затуливши собою снігове поле. На мить вона набрала обрисів непристойно велетенського ската, «морського диявола», а тоді нібито вітер вхопив її, почав драти і шматувати, як старий, потемнілий папір. Вона розсипалася на дрібні клаптики, що потрапили в невеличкий висхідний вихор диму, а за мить вона вже пропала, наче її ніколи й не було. Але в ті кілька секунд, поки вона хижо вертілась, танцювала наче брудно-сірі порошинки в стовпі світла, йому пригадалося дещо з дитинства… років п’ятдесят тому то було, а може, й більше. Трохи в північний бік від їхньої ферми Дік з братом натрапили на величезне гніздо земляних ос. Воно тулилося в западині під старим, обпаленим блискавкою деревом. У його брата за биндою капелюха стирчала петарда «ніґґерчейзер», яку він зберігав аж від Четвертого липня. Він її підпалив і встромив в осине гніздо[306]. Вона вибухнула з гучним «бах», і сердите гудіння — мало не глухий вереск — здійнялося з підірваного гнізда. Вони тікали звідтіля так, наче демони гналися за ними по п’ятах. Хеллоран вважав, що в якомусь сенсі то й були демони. І, озирнувшись через плече, як от і зараз, того дня він побачив велику темну хмару шершнів, що здійнялися в повітря і то вирують разом, то розлітаються, вишукуючи того ворога, котрий учинив таке їхньому дому, щоби їм — одностайному груповому інтелекту — зажалити його на смерть.

Потім те створіння щезло в небі, зрештою воно могло бути всього лише димом або великим, тріпотливим шматком шпалери, і там залишився тільки «Оверлук», поховальне багаття в ревучій горлянці ночі.

* * *

На його низці був ключ від реманентного складу, але Хеллоран побачив, що в ньому нема потреби. Двері стояли прочинені, замок висів при них, зачеплений за вушко.

— Я туди не піду, не можу, — прошепотів Денні.

— Та все гаразд. Ти залишишся з мамою. Там завжди лежала купа старих попон. Ймовірно, всі тепер уже поїдені міллю, але все ж краще, ніж замерзнути на смерть. Міссус Торренс, ви ще з нами?

— Сама не знаю, — відповів немічний голос. — Здається, так.

— Добре. Я за секунду повернуся.

— Повертайся якомога швидше, — прошепотів Денні. — Будь-ласочка.

Хеллоран кивнув. Він націлив на двері фару і тепер важко плентався по снігу, відкидаючи поперед себе довгу тінь. Штовхнувши двері, він ступив у склад. Попони все так само й лежали в кутку, біля комплекту для роуку. Він підібрав чотири з них — вони тхнули цвіллю, старістю, і міль безсумнівно годувалася тут безплатними обідами, — а потім затримався.

Одного з роукових молотків не було на місці.

(«Це те, чим він мене ударив?»)

Ну, це не мало значення, чим його вдарили, хіба не так? А втім, його пальці торкнулись боку обличчя, почавши досліджувати там величезну гулю. Шість сотень доларів коштував зубний протез, знищений одним ударом. Та врешті-решт

(«можливо, він не бив мене одним з цих молотків. Можливо, один просто загубився. Або хтось його вкрав. Або прихопив як сувенір. Врешті-решт»)

це не мало значення. Нікому тут буде грати в роук наступного літа. Чи будь-якого літа в сподіваному майбутньому.

Ні, це насправді нічого не означає, хоча дивитися на ці молотки в їхніх стійках, з єдиним з них відсутнім, це ніби трохи причаровує. Він зрозумів, що думає про тверде дерев’яне «гах!», коли головка молотка б’є по дерев’яній кулі. Приємний такий, літній звук. Дивитися, як та мчить по

(«кістках. крові»)

по гравію. Це потягнуло за собою думки про

(«кістки. кров»)

чай з льодом, крісла-гойдалки на ґанку, леді в білих солом’яних капелюшках, дзижчання москітів і

(«поганих малих хлопчиків, які не грають за правилами»)

всяке таке. Природно. Приємна гра. Зараз не в моді, але… приємна.

— Діку? — голос був тоненьким, безумно стривоженим, і він подумав, що також дещо неприємним. — З тобою все гаразд, Діку? Виходь уже. Будь ласочка!

(«давай виходь мерщій вже ніґґа твій масса тебе кличуть»)

Його пальці міцно обхопили держак одного з молотків, відчуваючи його приємність

(«пошкодуєш лозину — зіпсуєш дитину»)

Його очі стали порожніми в мерехтливій під відблисками пожежі темряві. А й справді, це буде жест милосердя до них обох. Вона геть скалічена… стражденна… а здебільшого в цьому

(«в усьому»)

цього клятого хлопця вина. Безсумнівно. Він покинув свого рідного татуся там, у пожежі. Якщо добре подумати, це збіса дуже близько до вбивства. Батьковбивство, так це називається. Вельми підла річ.

— Містере Хеллоран?

Її голос був тихим, слабеньким, кислим. Йому не вельми сподобалися її інтонації

— Діку!

Хлопчик уже рюмсав, у жаху. Хеллоран витяг молоток зі стійки і повернувся до потоку білого світла, що лилося з фари снігохода. Його ступні непевно човгали по підлозі реманентного складу, наче ступні якоїсь механічної іграшки, яку завели й запустили в рух.

Раптом він зупинився, здивовано дивлячись на молоток у своїх руках, і запитав в себе зі зростаючим жахом, що це було, про скоєння чого він щойно був думав? Вбивства? Він дійсно думав про вбивства?

На мить цілком весь його мозок, здавалось, заповнив сердитий, слабенько підцьковуючий голос:

(«Зроби це! Зроби це, ти, слабкий у колінках ніґґер без яєць! Убий їх! УБИЙ ЇХ ОБОХ!»)

Тоді він жбурнув молоток позад себе з шепітливим нажаханим скриком. Той грюкнув, упавши в кутку, де лежали попони, одною зі своїх двох головок націлений на нього, немов у непромовленій пропозиції.

Хеллоран кинувся навтьоки.

Денні сидів на сидінні снігохода, і Венді його безсило обнімала. Його обличчя сяяло від сліз, він весь трусився, наче в болотній лихоманці. Цокотячи зубами, він спитав:

— Де ти був? Ми перелякалися!

— Тут підходяще місце, щоби лякатися, — повільно промовив Хеллоран. — Навіть якщо цей готель згорить вщент, до фундаменту, ніхто мене знову не затягне сюди ближче, ніж на сто миль. Ось, міссус Торренс, загорніться в оце. Я допоможу. І ти