Світлана Талан - Оголений нерв

від того стусана я нарешті зрозуміла, що у нас нема майбутнього. І я кохаю іншу людину.

— Мамо… — промовив розгублений Геннадій і випустив з рук стаканчик з кавою.

— Насте… — Вадим завмер із роззявленим ротом.

— Нарешті все повернеться на свої місця, — сказала Настя. — Я знову стану Бидлота, але вже буду пишатися, що то лише моє прізвище. Сьогодні заберу свої речі і переїду до матері. Я щось не так сказала?

Настя подивилася на чоловіків, які стояли мов статуї.

— Не зрозумів, — Валерій ошелешено дивився на Настю.

— Багато розуму не треба, щоб зрозуміти, що я кохаю іншого.

— Ти мені зраджувала? — розгублено кліпав Валерій.

— Ні, я була вірною дружиною, гарною господинею та матір’ю, а з твоїх слів я все одно бидлота. — Чому стоїш і кліпаєш? — звернулася Настя до Вадима. — Вадику, чи не хочеш ти сказати, що до цього часу мене кохаєш? Чи ще не зрозумів, про кого мова?

— Я-а-а… — протягнув вкрай розгублений чоловік.

— А ти, Валерію, йди додому і шукай покупців на квартиру! — звернулася Настя до чоловіка. — Ну й чоловіки пішли! — Настя всміхнулася. — Доводиться самій усе робити! Вадиме, я кохаю тебе так палко, як і багато років тому. Шкода, що зрозуміла це лише зараз.

— Я також! — видихнув Вадим і спромігся всміхнутися.

— Ну ти, мамо, даєш! — похитав головою Гена, і всі, крім Валерія, розсміялися.

Розділ 92

Мати Насті поїхала на батьківщину — поки що провідати родичів та надивитися собі будинок, тож жінка перебралася в її хату. Потрібно було приглядати за будинком і збирати врожай на городі. Геннадій одужав і поїхав працювати до Києва, де його пообіцяли влаштувати на неважку роботу друзі по Майдану. Щоправда, Насті стало важче добиратися на роботу. Зранку вона їхала з села у Сєвєродонецьк, і там робітників збирав автобус.

Майже місяць минув відтоді, як звільнили міста «бермудського трикутника», а на роботі, як виявилося, майже одні сепаратисти. Керівництво дало вказівку на роботі не говорити про політику, але для молоді то не наказ. Тільки зберуться докупи, так і починаються розмови про те, що от-от повернуться «наші рєбята». Настя не встрявала в їхні розмови, просто відходила подалі, щоб не бачити тваринну радість ватників, які тішаться з кожного вбитого укропа. Цікаво, що більшість таких сепаратистів були з Лисичанська, з міста, яке найбільше постраждало під час боїв.

Настя намагалася зрозуміти логіку ватників. Чому вони чекають повернення бойовиків? Невже було мало крові, трупів, руйнувань? Що їм такого гарного дали ополченці, що так чекають на їх повернення? Чому ненавидять українських солдатів, які перші протягли руку допомоги, поділилися їжею? Вони ненавидять Україну, рідну мову, але не хочуть переїжджати в ЛНР чи ДНР. Невже нема усвідомлення того, що знову може не бути роботи і не буде за що годувати родину? Чому такі жорстокі? Настя намагалася знайти відповідь і не знаходила. У тих людей була повністю відсутня логіка, але ж вони не якісь недорозвинені, багато з них мають вищу освіту. Дорогою додому в автобусі вона не раз розмовляла з проукраїнськи настроєними колегами, намагаючись зрозуміти життєву позицію ватників, але й ті не могли нічого пояснити.

Якось ввечері вона написала і направила Людмилі повідомлення: «Війна нас усіх змінила кардинально, і ми вже ніколи не будемо такими, як раніше. Вона як точка зламу. Попри свою нелюдяність, жахливість, несумісність із життям, вона трухнула людей подібно до землетрусу, щоб усе стало на свої місця і ми згадали, що ми українці.

За свої вчинки кожному довелося розраховуватися. Прийшло усвідомлення помилок. Навіть патріоти на Донбасі не зробили все можливе, щоб не допустити війну у свій край. Якщо навесні патріотично налаштованих мешканців було приблизно десять відсотків, то зі 120-тисячного міста на флешмоб могло вийти дванадцять тисяч! Навіть міліція, яка тоді нараховувала 700—800 осіб, не змогла б зупинити 12 тисяч людей. Не вийшли. Ніхто й гадки не мав, що доведеться так швидко платити за помилки кров’ю українців. Я вже писала не раз статті, де намагалася зрозуміти донбасівців, а зараз усвідомила, що навіть мені тут, на місці, зрозуміти логіку деяких мешканців неможливо.

Те, що вся Україна пожинає плоди, посіяні ПР і комуністами, — це зрозуміло. Ніхто не заперечуватиме, що сам Донбас сплів собі удавку. Не можна відкидати те, що роками відбувалося зомбування жителів Донбасу російськими ЗМІ, особливо телебаченням. З російських каналів лилася пропаганда, починаючи з весни цього року.

Відомо, що головний інструмент пропаганди — емоції, які знижують критичне ставлення до подій. Звернення з екрана впливають на підсвідомість поза волею глядача. Звідти йшло навішування ярликів: укропи, хунта, фашисти і т. д. Ці слова повторювалися без упину. Варто лише згадати «Луганськ-ТБ», коли одні й ті ж новини транслювалися цілодобово. Суцільну брехню підносили глядачам емоційно, жестикулюючи, доводили до сліз страшними картинками звірств укропів, били по болючих точках, розділяючи на добро і зло. Використовувалося все, що годилося: і Донбас, що всіх годує, і плани НАТО, і фільтраційні табори.

Донбасівці вірили російським каналам, але як пояснити, що північ Луганської області не піддалася обробці російських каналів? Наприклад, Сватове, невеличке містечко, яке не допустило проведення референдуму і жодного разу над містом не піднявся прапор чужинців. Північ Луганщини не захворіла сепаратизмом. Чому хвора інша частина? Чому не піддаються жодній логіці розмови сепаратистів на визволеній території? Я впевнена, що сусідня країна провела один із найжахливіших експериментів над масовою свідомістю людей. Новітні технології були випробувані не на всьому Донбасі, а лише на його частині. Саме тому, що на півночі Луганщини технології не застосували, та частина докорінно відрізняється від іншої. Не знаю, скільки часу мине, поки людство дізнається про експеримент Росії над Донбасом, і чи постануть перед судом у Гаазі ті, хто випробував на українцях новітні розробки».

— Читала, що я написала? — запитала Настя Людмилу, надіславши їй нові роздуми.

— Звичайно, — відповіла подруга. — Погоджуюся з тобою повністю. Впевнена, що незабаром ми дізнаємося про цей жахливий експеримент над людьми.

— Можливо.

— А я помирилася з мамою, — похвалилася Людмила.

— Рада за тебе. Маму, як і батьківщину, не вибирають, — сказала Настя подрузі.

— До речі, мені здається, час викласти в газеті твоє фото.

— Гаразд, я надішлю тобі електронкою. А ти мені вишли, будь ласка, всі газетки, пошта уже працює.

—