Стівен Кінг - Серця в Атлантиді

«Звідки, нахер, він взявся?» — майнуло в голові у Саллі, й тут жінка, що виглядала, як доросла копія Керол Джербер, закричала. Її руки зметнулися вгору, ніби для того, щоб поправити у волоссі окуляри, але застигли на рівні плечей і затрусилися, як у диригента симфонічного оркестру, що геть втратив голову. Такий самий вигляд був у старенької мамасан, коли вона вибігла зі своєї задрипаної смердючої хижки на задрипану смердючу вулицю в задрипаному смердючому селищі в провінції Донґ-Ха. По плечах білого костюма тенісистки потекла кров, спершу великими краплинами, потім потоком. Вона бігла по засмаглих руках і скрапувала з ліктів.

— Керол? — тупо перепитав Саллі. Він стояв між джипом «додж рем» і напівпричепом «мека», одягнений у темно-синій костюм, який завжди носив на похорон, з абажуром, сувеніром з Міссісіпі «А ЯК ТАМ У ВАС НА ПРИТОКАХ?» у руках і дивився на жінку, у якої тепер щось стирчало з голови. Заточуючись, вона ступила крок уперед — блакитні очі все ще широко розплющені, руки все ще трясуться в повітрі — і Саллі зрозумів, що то стільниковий телефон. Він визначив по схожій на обрубок антені, яка погойдувалася за кожним кроком жінки. Стільниковий телефон упав з неба, пролетів лише Бог знає скільки тисяч футів і тепер стирчав з її голови.

Вона зробила ще крок, налетіла на капот темно-зеленого «б’юїка» і, коли в неї підігнулися коліна, почала повільно зісковзувати додолу. Ніби підводний човен занурюється, подумав Саллі. От тільки коли вона зникне з очей, замість перископа стримітиме коротка антена стільникового телефона.

— Керол? — прошепотів Саллі, але то не могла бути вона. Адже ніхто, кого він знав у дитинстві, жодна жінка, з якою він спав, точно не могла бути приречена на смерть від травми, завданої телефоном, що впав з неба.

Люди закричали, заверещали, залементували. Крики здебільшого скидалися на питання. Сигналили клаксони, двигуни додавали оборотів, так, ніби можна було кудись їхати. Поруч з Саллі водій шістнадцятиколісного «мека» запускав свого двигуна з оглушливим, ритмічним пирханням. Заголосила сигналізація. Хтось завив чи то від подиву, чи то з болю.

Одинока тремтяча біла рука вчепилася в капот темно-зеленого «б’юїка». Зап’ястя її обвивав тенісний браслет. Рука і браслет поволі зісковзували. Пальці жінки, схожої на Керол, ще якусь мить чіплялися за край капота, а тоді зникли з очей. З неба зі свистом падало ще щось.

— Лягай! — заволав Саллі. — На землю, вашу маму!

Свист перейшов у пронизливий, оглушливий виск, і стих, коли падаючий предмет врізався в капот «б’юїка». Його зім’яло, наче ударом кулака, і пробило під вітровим склом. Штука, що тепер стриміла з двигуна «б’юїка», виявилася мікрохвильовою пічкою.

Тепер усюди навколо нього лунав гуркіт падаючих предметів. Немов переживаєш землетрус, який почався чомусь не в надрах землі, а над нею. Повз нього сипалася невинна злива журналів: «Севентін», «Джі к’ю», «Роллінг стоун», «Стерео рев’ю». Розгорнуті сторінки тріпотіли, надаючи їм схожості з підстреленими птахами. Праворуч від нього з блакиті, обертаючись, летіло офісне крісло. Воно гепнуло на дах «форда універсала». Вітрове скло «універсала» бризнуло молочними уламками. Крісло відскочило, нахилилося і завмерло на капоті. На повільну і аварійну смугу приземлялися портативний телевізор, пластиковий білизняний кошик, щось схоже на грона фотоапаратів зі сплутаними ременями і гумова бейсбольна база. За базою летіло щось схоже на биту моделі «Луїсвілл слаґґер». Машина для приготування попкорну, потужності якої вистачило б, щоб нагодувати кінотеатр, вдарилася об шосе і розлетілася мерехтливими трісками.

З хлопця в сорочці «Нью-Йорк нікс», власника зеленої, як шмарклі, міжніжної ракети, було досить побаченого. Він побіг по вузькому проходу між авто в третьому ряду і тими, що застрягли на швидкісній смузі, петляючи, немов слаломіст, щоб уникнути бічних дзеркал, тримаючи руку над головою, як людина, що перебігає вулицю під весняною зливою. Саллі, все ще стискаючи абажур, подумав, що хлопцеві було б куди розумніше підняти свій шолом і насунути на голову, але, звісно, коли навколо тебе сиплються різні речі, стаєш забудькуватим і передусім забуваєш те, що для тебе найкорисніше.

Тепер падало щось іще, і то близько й до того ж велике, більше за мікрохвильову, що розтрощила капот «б’юїка», це вже точно. Цього разу звук не був схожий на свист, як від бомби чи міни, то був звук падаючого літака, гелікоптера чи навіть будинку. У В’єтнамі все це валилося з неба перед очима в Саллі (будинок, щоправда, частинами). Проте звук мав одну суттєву відмінність: він був мелодійний, ніби музика найбільшої в світі еолової арфи.

То був концертний рояль, білий з золотою облямівкою; за таким ви очікуєте побачити високу, стриману жінку в чорній сукні, що бренькає «Вдень і вночі» — у шумі машин, і в тиші самотній кімнати, ду-ду-ду, біп-біп-біп. Білий концертний рояль падав з коннектикутського неба, раз-по-раз перевертаючись, кидаючи на застряглі в заторі машини схожу на медузу тінь; вітер, гуляючи корпусом, що невпинно перекидається в його потоках, видобуває зі струн протягле бриніння; клавіші посіпуються, неначе клавіші піаноли, оповите маревом сонце виграє на педалях.

Рояль летів у ледачому обертанні, й усе гучніший звук його падіння скидався на якусь нескінченну вібрацію у бляшаному тунелі. Він падав на Саллі. Його тривожна тінь почала загострюватися і меншати. Здавалося, його мішенню було задерте вгору обличчя Саллі.

— НАЛІТ! — закричав Саллі й кинувся бігти. — НАЛІ-І-ІТ!

Рояль упав на дорожній шлагбаум, одразу ж за ним летів білий ослінчик, а за ослінчиком кометним хвостом тяглися аркуші з нотами, платівки на сорок п’ять обертів з великими дірками посередині, дрібна техніка, далі майорів жовтий плащ, схожий на пороховик, шина «Гудьєр», мангал, флюгер, картотечна шафка і чайна чашка з виведеним на боці написом «НАЙКРАЩА БАБУСЯ У СВІТІ».

— Можна мені одну? — попросив Саллі у Діффенбейкера за стіною похоронного салону, де Пагс лежав в своєму обитому шовком ящику. — В житті не палив «Дангілл».

— Будь-яке паливо для твого катера. — Голос Діффенбейкера лунав радісно, так ніби він ніколи в житті не клав у штани зі страху.

Саллі й досі пам’ятав, як Діффенбейкер стояв на вулиці біля того перекинутого стільця. Який він був блідий, як у нього тряслися губи, а від одягу все ще тхнуло димом і розлитим гелікоптерним паливом.

Діффенбейкер переводив погляд з Мейленфанта і старої на тих, хто почав гатити по хатках, на малого, що захлинався криком — його підстрелив Мімз; він пригадував, як Діфф глянув на лейтенанта Ширмена, але від того нічого було чекати допомоги. Зрештою, як