О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

це ті самі купюри, які ми з вами позначили, містере Бенкс. Я здам їх шерифові, коли ми дістанемось до його канцелярії, а він пришле вам на них розписку. Їх буде показано, як доказ злочину.

— Гаразд, містере Бідл, — мовив голова. — Ну, а тепер, докторе Воф-Ху, — правив він своєї. — Чому ж ви не демонструєте? Хіба ви не можете вжити свого магнетизму та всякими штуками скинути пута?

— Рушаймо, сер, — обізвався я згорда до Бідла, — я згоджуюсь цілком на ваші плани.

Тоді я озирнувся на старого Бенкса й брязкнув своїми кайданами.

— Пане голово, — промовив я, — незабаром прийде час, коли ви повірите, що особистий магнетизм є великим досягненням і, будьте певні, що в цьому випадку він досягне своєї мети.

Звичайно, так і сталось.

Коли ми наблизились до воріт, я сказав:

— Тепер ми можемо стрінути людей, Енді, гадаю, чи не краще їх скинути та...

Та? Ну, розуміється, це був Енді Текер. Це був його план. І саме цим способом ми здобули грошей, щоб розпочати спільну комерцію.

Сільська розвага[439]

Переклад Н. Дубровської

Спомини з Джефа Пітерса треба витягати.

Коли його попросити розказати яку пригоду, він запевняє, що життя його було таке позбавлене всяких подій, немов найдовша Тролопова повість[440]. Проте, коли його розворушити, то він і розженеться. Отож, я в потік його думок і закидав вудки з різними принадами, аж поки щось не наклюнеться.

— Я спостерігав, — казав, наприклад, я, — що фермери з західного краю, дарма що заможні стали, раз у раз уганяють за своїми колишніми демократичними божками.

— Все бігає о своїй порі, — відповів Джеф, — уганяють фермери, паруються буркуни, скрипить клен-дерево та разливається річка. Я дещо на фермерах знаюсь. А раз натрапив на такого, що, здавалося, відбув уже свою пору. Однак Енді Текер довів мені, що я помилився.

— Кожен фермер є вічне немовля, — казав Енді. — Це людина, що протискується до передніх лав крізь усякі перешкоди. Він кісточка й хрусточка нашої країни, і я не знаю, щоб ми робили, коли б його не було.

Одного ранку ми з Енді прокинулись, маючи шістдесят вісім центів у кишені. Прокинулись у жовтому, сосновому готелі, у самому куточку Південної Індіани, в країні найсмачніших гречаних пиріжків.

Як ми тут скочили з поїзда минулої ночі, не можу вам розповісти; але він промчав проз містечко так швидко, що те, що здалось нам ресторацією з вагонного вікна, виявилось нашим. Це був складний пейзаж, що містив у собі аптеку та водокачку, дві цілком окремі установи.

Чому ми сплигнули на першій-ліпшій станції, — це стосується до пригоди з маленьким золотим годинником та купою аляскинських діамантів, що ми не потрапили збути напередодні за Кентукійським кордоном.

Прокинувшись, я почув, що співають півні і що тхне ніби випарами азотово-соляної кислоти; а ще почув, що щось важке упало додолу коло нас та хтось вилаявся.

— А, ну, Енді, веселіш, — обізвався я. — Ми на селі. Оце саме хтось кинув об землю золотим виливком. Ходімо й візьмемо те, що сам фермер дасть нам у руки; а тоді — смик! — та й гайда.

Фермери завсіди були для мене ніби запасний капітал. Коли мені бувало скрутно, фермери раз у раз мене рятували своїм гаманцем. Взагалі фермери не були для нас спокусливою здобиччю, бо ми з Енді були високого ґатунку спеціалісти, але ж часом ми їх уважали за річ корисну.

Коли ми зійшли вниз, то побачили, що потрапили до найпрекраснішої фермерської округи, яка тільки десь була. Милі за дві від нас стояв на пагорбку великий білий будинок у гайочку. Круг нього широко розполонилось агрокультурне збіговисько полів, токів, пасовиськ та флігелів.

— Чий це будинок? — спитали ми господаря.

— Ці, — відказав він, — оселя, лісові, земельні та садові дільниці належать фермерові Езрі Пленкетові, найпоступовішому з наших громадян.

Після снідання у нас з Енді лишилось вісім центів, ми заходились кидати жеребок на долю сільського багатиря.

— Нехай я піду сам, — сказав я. — Нас двоє проти одного фермера — це занадто.

— Згода, — мовив Енді, я люблю додержувати спортивних умов, навіть коли доводиться облуплювати гречкосіїв. А яку вибрали ви принаду, щоб зловити цю особу, Езра?

— О, — відповів я, — перше, що трапить під руку з валізи. Мабуть, візьму кілька квитків на одержання нового прибуткового податку; рецепт, як робити конюшинний мед з сиру та яблучних лушпайок; а ще намисто з перлів, що знайшли ми у вагоні, та кишеньковий золотий виливок, та ще...

— Цього буде досить, — сказав Енді. — На щось з цього запасу Езра піде. І чуєте, Джефе, щоб цей прехороший телепень заплатив вам гарненькими, чистими, новими папірцями. Це ганьба для нашого міністерства хліборобства, внутрішніх справ і законів про гігієну, які папірці нам часом дають ці фермери! Мені доводилось одержувати від них такі пакунки, мов то була в’язка мікробів, що втікла з Червоного Хреста.

Отож я пішов до стайні та найняв бричку за “спасибі”. Розігнався я до Пленкетової ферми та й став. Там сидів чоловік на сходах. Він був одягнений у білий фланелевий костюм, із діамантом на пальці, мав спортивну шапочку та рожеву краватку...

— Це якийсь літній гість, — кажу сам до себе.

— Я бажав би бачити фермера Езра Пленкета, — сказав я до нього.

— Ви його бачите, — відповів він. — Що там у вас на думці?

Я не міг мовити й слова. Стояв тихо й промовляв до себе вщипливі слова з веселої пісеньки “Людина з мотикою”. Коли я подивився на цього фермера, то дрібні винаходи, що лежали в моїй кишені для вбирання в шори міднолобих хлопців, здались мені безнадійними. Такими безнадійними, як спроби пограбувати М’ясний Трест з підробленою рушницею.

— Ну, — обізвався він, дивлячись мені просто в очі, — кажіть. Я бачу, що ваша ліва кишеня геть випнулась від сили всякого добра. А ну, лише витягайте зразу золотий виливок. Мене вже більше цікавлять виливки, ніж шахрайські двомісячні векселі та байки про срібні копальні.

Я відчув, наче дурість шпигнула мені в мозок і поплутала мої ідеї й міркування: проте, я витяг свій золотий виливок і розгорнув хусточку.

— Один долар вісімдесят центів, —