Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

ГЛАВА 26.1. Про темниці та розуміння

 

{Де існує попри бажання, там його темниця.

Епіктет}

 

Храм Землі був в підземній печері. Зовні виділялась лише велика прикрашена споруда. Вона захищала від негоди сходи, що вели вниз – туди, де в світлі смолоскипів жерці проводили обряди. Навколо храму простягався сад, під покровом якого розростались грядки, щедро підживлені благодаттю цього місця. А внизу, в стіні святилища, були замкнені магією потужні кам’яні двері, що перегороджували шлях до світу Гани.

Звісно, люди намагались подолати заслін, поставлений невідомо ким.

Коли навіть Радіс не зміг (чи не захотів?) відчинити вхід до печери Родючості, до справи підійшли з фантазією. Двері довбали кирками гноми – на стіні чудово збереглися подряпини, на створення яких пішло років сто безперервної роботи. Пізніше пробували зробити пролом трохи в стороні, але облишили цю затію після того, як пробили хід до русла Світли і річка затопила храм. Деякі розумники хотіли дістатися до печери зверху, проте не змогли виявити в розкопі нічого, крім ґрунту. Ну і, ясна річ, не обійшлося без ритуальних співів і жертвоприношень для богині, щоб вона змилостивилась і відчинила двері «з того боку». Результату не було, тому думки розділилися.

Багато (більшість, між іншим) вважали, що богиня образилась на людей і не бажає їх бачити, а тому треба умаслювати її різними способами – двері й відкриються. Інші (в основному скептики і закоренілі реалісти) говорили, ніби вхід запечатав хтось набагато могутніший за Гану, щоб не випустити її в Головний світ. Чому – хтозна, проте Лін вирішила, що друга версія вірогідніша.

Всю ніч над святилищем висіла хмара. Час від часу з неї сипався дощ, такий бажаний у пустельних землях. Припинявся він швидко, немов хтось прикручував вентиль. Рослини жадібно ловили краплі прямо на льоту, вбираючи їх листям – за багато років встигли пристосуватися. Як тільки почало світати, хмара розсіялась, і коли на горизонті показався краєчок вогняного диска, над храмом плавали лише клапті туману.

Лін потерла червонуваті від недосипу очі (а як заснеш за таких обставин?), вбралася в єдиний відносно нормальний одяг (все той же, він уже сприймався при дворі як уніформа принцеси) і вийшла назовні, не бажаючи слухати під вікном крики якогось місцевого дурника, посланого її розбудити.

Здригнулась – незважаючи на субтропічні широти, ранок видався прохолодним. Скривилась – старанний телепень і не збирався замовкати, виводячи тужливе «Принцесо Маралінахьє, вас кличуть!» з особливим захватом і підвиванням. Натрапила поглядом на метаморфа, який ніби провів під дощем не одну ніч, а щонайменше тиждень, і відчула роздратування, що швидко наростало.

Лін нервувало все: і хранитель, який обожнював самоїдство (якщо ти не-людь, то поводься як не-людь завжди, а не моментами!), і Марк, що випромінював невдоволення, порівнянне з її власним (сам винен, не варто загравати з вогнем, точніше, з Зеліною), і безглуздий ритуал, в якому треба було брати участь.

А ще дівчині дошкуляло відчуття небезпеки, що ні на мить не залишало її після приїзду сюди. Здавалося, вона ось-ось переступить певну незриму межу, спричинить небачену катастрофу…

Або знехтує шансом запобігти біді.

Біля майстерно прикрашеного входу до Храму Землі переступали з ноги на ногу двоє гартонських вояк і Крезін, що старанно намагався розліпити опухлі повіки – схоже, і у нього нічка видалась неспокійною. Більше охочих поспостерігати за ритуалом не знайшлося. Воно і зрозуміло – одна принцеса в закритій Печері Родючості навряд чи зуміє витворити щось таке, про що можна буде розповідати навіть онукам.

– Це всі? – поцікавилась Лін у радника, старанно прибравши з голосу незадоволені нотки.

Крезін винувато глянув на неї, опустив очі, відкрив рот для явно заготовленої фрази, але помітив щось за її плечем і, ледь не поперхнувшись, скоромовкою протараторив:

– Жерці вже там, приносять підношення. Ваше Високосте, спускайтеся. О, почекайте, Його Величність має йти першим.

– Він теж заміж зібрався? – буркнула Лін, намагаючись не виходити за рами пристойності.

Схоже, недостатньо тихо, оскільки ззаду пролунали басовиті смішки гартонців, чий настрій різко злетів угору.

По обидва боки сходів нещадно чадили смолоскипи, не тільки не розганяючи темряву, але й посилюючи її димом, який, всупереч законам фізики, не піднімався вгору, а струменів під ногами, приховуючи сходинки.

Імператор статечно крокував вперед, гордо піднявши голову і вчепившись обома руками в поручні – недаремно, двічі він ледь не покотився вниз. Лін напружено дивилась під ноги (допомагало це мало) і пересувалася зі швидкістю кульгавої черепахи. Звичні до різних колотнеч гартонці матюкалися позаду в чверть голосу, причому Малдрабу нічого не було чутно, а Крезін сопів все голосніше і голосніше, не маючи повноважень затикати роти настільки важливим іноземним персонам.

Нарешті сходи закінчилися. Вперед вів темний коридор, що впиравсь у заставлене свічками приміщення. Звідти лунали стогони різної тональності, і якоїсь миті Лін вирішила, що Його Величність все-таки перерахував спиною сходинки. Однак при наближенні дивні звуки нагадували спів. З храму долинали жалісливі зойкання, що навівали думки про плакальників на цвинтарі. І лише один голос виділявся зовсім іншими інтонаціями…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍