Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

час відомо, — мовила вона, — що капітан Мітчелл знайшов собі цю нову жертву, і я, здогадавшись, що мої пляшечки незабаром стануть для нього лише тягарем, тільки вдавала, що з'їдала весь їхній вміст, а насправді щоразу трохи залишала та відкладала, ховаючи у своїй табакерці. З кожної пляшечки я з'їдала на якусь дрібку менше та зберігала на дрібку більше, аж поки в мене не назбирався місячний запас; а поза тим, я приховала одну гарну сукню, що мені дала місіс Сісслі, у якій мене й висікли. Нещодавно я потайки дізналася, що батьків договір про найм скінчився і містер Сперданс, його хазяїн, дав йому двадцять акрів своєї землі на східному узбережжі, щоб він її обробляв. Якби я змогла втекти з цього клятого дому, то дісталася б ферми батька і сховалася б там, доки не вилікуюся; потім ми разом будемо шукати якогось способу перебратися назад до Лондона.

— Сміливий задум! — сказав Бертран. Він уже цілком перейнявся спочуттям до її нещастя. — І чим же ми можемо допомогти?

— Ах, пане! — заплакала С'юзен, звертаючись до Ебенезера. — Цей задум — то нездійсненні мрії, якщо я просто вирушу в дорогу пішою ходою. Закон суворо карає слуг, що подалися навтьоки, а моя спина не скучила за новими смугами від батогів. Для того щоб назавжди втекти із цієї пекельної вигрібної ями, мені потрібно лише трохи срібняків, а для вас то лише дріб'язок — ви і не відчуєте втрати; я знайшла човняра, який під страхом хлосту все ж таки ризикне перевезти мене на той берег Затоки, але йому потрібно заплатити. Два фунти, мій пане! — вигукнула вона і дуже збентежила Лауреата тим, що впала перед ним на коліна й обхопила руками його ноги. — Усього лише потрібно два фунти, і цього досить, щоб я могла дістатися до мого любого батька! О, пане, прошу, не відмовте мені! Подумайте про когось, кого ви любите і хто міг би опинитися в такій притузі — про вашу сестру чи вашу кохану!

— Перед Богом клянуся, якби тільки в моїх силах було допомогти вам, — сказав Ебенезер, — але я не маю ні гроша. У мене є всього лиш цей дріб'язковий перстень, зроблений із кістки…

Він з жалем витяг його з сорочки, аби довести їй свою вбогість, але, вгледівши його, С'юзен одразу підхопилась і вигукнула;

— Хай нас Бог боронить! Звідки взявся у вас цей перстень?

— Я не можу того сказати, — відповів поет. — Але чому вас так схвилював його вигляд?

— Та це не так і важливо, — відказала С'юзен, вчепившись у кістяний перстень, який досі висів на ремінці довкола шиї поета. — Він має певну вартість на ринку, і мені здається, що човняр прийме його як плату за перевіз.

Але Ебенезер вагався.

— Це було щось на кшталт подарунка, — сказав він. — І мені б не хотілося розлучатися з ним…

— Йсусе Хрисге! — заголосила С'юзен. — То ви мені відмовляєте?! Погляньте-но сюди, дивіться, як цей недолюдок знущається з мене! Невже ж ви хочете, щоб він і далі так чинив?

Підібгавши подерту спідницю вище колін, вона виставила ноги, і хоч вони були вкриті смугами від ударів батогом і синцями від побоїв, та все ж таки навіть тому зіллю, що спотворило решту її зовнішності, не вдалося їх понівечити. Насправді це були досить привабливі ноги, перші ноги, які Ебенезеру довелося побачити від того дня на борту «Кіпріотки».

— Гм, ну, ви досі залишаєтеся жінкою, — мовив Бертран, змірявши їх оцінювальним поглядом, — а добра дівка сидить на своєму найкращому аргументі.

Це зауваження викликало нові сльози С'юзен і нищівний погляд Ебенезера.

— Годі вже з мене цього розпутства, надивилася вже, — заявила вона, — а човняр надто старий, щоб це його турбувало.

— Справді? — посміхнувся слуга. — А от я і мій пан — ні.

— Тримай язик на припоні! — наказав поет. С'юзен підійшла до нього, і її розповідь і схожість з Джоан Тоуст ще більше зворушили і вразили його.

— Ви б не хотіли, щоб мене знов було бито, еге ж, пане? — Цієї хвилини дім було вже видно, зокрема те, як у вікнах горіло світло, пробиваючись крізь зарослі тютюну на полях. — Ондечки дім капітана Мітчелла, він радо прийме вас як своїх гостей, але мене він шмагатиме без зайвого розголосу, аж доки не втомиться від цієї забави.

Ебенезеру стало важко говорити.

— Було б і справді шкода, — прохрипів він.

— Я не дам цього зробити, — м’яко відказала дівчина. — І якщо чоловік, якого я ненавиджу понад усіх на світі, може робити зі мною все, що йому заманеться, то хіба ж я відмовлю чоловіку, який визволить мене від усіх цих мук? — Вона покрутила в пальцях кістяного персня й усміхнулася. — Нє-є, то було б гріхом, якби мій спаситель цієї ж ночі не зазнав усіх розкошів, перш ніж я втечу.

— Прошу, нічого більше не кажіть, — відповів Ебенезер. — Моя совість не знатиме спокою, якщо я стану між вами та вашим батьком. Ви отримаєте цього персня.

Він перекинув ремінця з сириці через голову та простягнув їй перстень Куассапелага. Йому стало трохи прикро, що свинарка не стала негайно ж розсипати перед ним слова подяки; і справді, її постать дещо застигла, коли вона взяла до рук дарунок, і в її усмішці проглядала певна гіркота.

— Ну, то що ж, домовилися, — сказала вона і сунула перстня з ремінцем до кишені сукні. Вони були вже на краю лісу біля тютюнового поля; місяць, що здіймався над гирлом річки, підсвічував білим світлом їхні обличчя та спини свиней, що ліниво копирсалися в паростях зеленого тютюну. С'юзен ступила на поле, поклала свого вузлика і дрючка між рядами та повернулась до них обличчям, взявшись руками під боки.

— Ну, а тепер, пане Лауреате Меріленду, — мовила вона, — давай, бери мене прямо тут, у цих заростях дур-зілля, і покладімо цьому край.

Поет був приголомшений.

— Бігме, місіс Воррен, ви геть неправильно зрозуміли мій вчинок!

— Он як? — вона відкинула нечесане волосся назад з чола. — Ну, то, може, в отій копиці сіна, що біля хліва? Певно ж, що ви не з тих, кому потрібна постіль!

Ебенезер ступив крок вперед, щоб заперечити.

— Даруйте,