Олександр Остапович Авдєєнко - Над Тисою

Не така це проста справа — арешт оскаженілих ворогів нашої Батьківщини. Боячись розплати за свої тяжкі злочини, вони готові на відчайдушний опір і на самогубство, здатні немало нашкодити слідству.

Зубавін і Шатров довго думали, як протягом однієї ночі, без найменших втрат і ускладнень арештувати відразу всю групу диверсантів і шпигунів. Можна бути певним, що Ступак, Криж, кравчиха Марта Стефанівна, її син і жебрак Батура будуть арештовані без будь-яких ускладнень. Але як схопити живим «товариша Червонюка»? Позиція в нього така вигідна, що до нього неможливо підступитися без великого риску. Де він ховається? З якого лігва почне відстрілюватись, коли в будинок увійдуть працівники державної безпеки? Зайшовши в дім Любомира Крижа, треба безпомилково орієнтуватися в його кімнатах і закутках навіть у темряві, діяти швидко і напевно, не дати можливості «Червонюкові» ні втекти, ні вчинити опір, ні застрелитись або прийняти отруту. Треба захопити його зненацька, в той момент, коли він менш за все цього чекає. Цей бос з фальшивими документами на ім'я Червонюка втратить дев'ять десятих своєї слідчої цінності, якщо буде приведений в органи безпеки трупом, його треба обов'язково схопити живим. Нехай годину за годиною, день за днем розповідає про чорні справи свого штабу — розвідцентра «Південь».

— Я до вас у справі, Славку Юрійовичу, — почав Шатров. — Сідайте, прошу вас.

Дідусь сів на лаву. Шатров присів поруч, відкрив коробку цигарок.

— Куріть.

Муляр товстими, негнучкими пальцями узяв цигарку, але не прикурив.

— Я палю цигарки лише в красний день, — сказав він, посміхаючись з-під своїх незабруднених нікотином атласних вусів.

Шатров деякий час мовчки курив і міркував, як приступити до розмови.

Старик не квапив його ні словом, ні поглядом, ні будь-яким рухом. Він діловито креслив садову землю вербовим прутиком і терпляче чекав, коли гість скаже, для чого йому треба уже давно нікому не потрібного муляра Локотаря.

— Славку Юрійовичу, — почав Шатров, — кажуть, ви за свій довгий вік збудували не менше тисячі будинків. Кажуть, трохи не половина Явора споруджена вашими руками.

Мутні, глибоко запалі очі муляра посвітлішали, а на вилицях проступили темно-червоні плями — старечий рум'янець, рум'янець радості.

— Зайве вам наговорили, товаришу… Не знаю, як вас звати-величати.

— Микита Самійлович.

— Половина Явора не набереться, Микито Самійловичу, а за добру чверть ручаюсь. Ужгородську вулицю я почав будувати, Рахівську — теж. На Московській усі великі будинки мої. Будинок, де тепер Державний банк, колишня ратуша, театр, універмаг — теж мої. Словом, усе, що до неба поривається, Славко Локотар споруджував. Тільки в тюрму і жандармерію жодної цеглини не поклав.

Шатров зрозумів, що зачепив у душі муляра найзаповітнішу струну — чисту гордість робочої людини за свою працю. Старий говорив тихо, роздумливо, з радісним здивуванням розглядаючи свої широкі, темні, з закам'янілими мозолями руки, ніби вперше зрозумів, скільки зроблено ним, який слід залишено на рідній землі.

— Повірите, — продовжував Локотар з посмішкою під вусами, — іду по місту, а всі будинки, які я виростив, то з одного, то з другого боку позирають на мене, неначе промовляють: зупинись, Славку, полюбуйся нами! Що ж, доводиться слухатись, зупинятись, милуватись. Повірите, жодного будинку немає в Яворі, якого б я соромився. Кожний господар добрим словом згадує муляра Славка.

— От і я хочу добрим словом згадувати вас, Славку Юрійовичу, — підхопив Шатров. — Прийшов я просити вас збудувати мені хату.

— Що ви, Микито Самійловичу! — Локотар махнув рукою. — Який я будівник? Я зараз більше язиком працюю, хвалюся. Відпрацювалися мої рученьки, чоловіче добрий! — Голос Локотаря здригнувся, а очі знову помутніли.

— Ну, коли не можете будувати, то хоч порадою допоможіть, Славку Юрійовичу.

— О, така робота мені ще під силу! — пожвавішав дідусь. — Питайте!

Шатров вийняв з кишені піджака аркуш паперу і олівець, приготувався записувати поради Локотаря.

— Маю «капітал» на три кімнати з кухнею. Порадьте, Славку Юрійовичу, який з будинків, споруджених вами у Яворі, взяти за зразок.

— Який? Одразу і не скажеш, треба подумати. Є на Степовій вулиці одна гожа на ваш капітал хатина. Будинок номер сімнадцять. Не примітили, часом?

— Будинок номер сімнадцять? Пам'ятаю. Ні, цей не підходить.

— Ну, тоді що ж вам порадити? На Степовій є ще цегляний особняк з круглою верандою. На Гвардійській є вдалий будинок.

— На Гвардійській? Будинок номер дев'ять? Великі вікна? Стіни, повиті плющем? Цей будинок мені подобається. Дуже гарний. Виходить, і його ви будували?

— Будував і перебудовував. Господар і тепер живий, Любомир Криж. Був колись багатою людиною, не шкодував грошей і на будівництво, і на перебудову.

— Скільки ж там кімнат?

— Було спочатку три жилі і три підсобні: кухня, пральня і комора. Тепер чотири: спальня, кабінет-бібліотека, їдальня і «скриня».

— «Скриня»? А це що таке?

— Четверта кімната. Я зробив її під час війни з комори і пральні. У ній Криж своє добро ховав, коли тут хазяйнували різні грабіжники. Цікава кімната — справжня скриня, без вікон і дверей.

— А як же до неї заходити, якщо немає ні вікон, ні дверей? — звичайним голосом, не дуже зацікавлено, ніби між іншим, спитав Шатров.

— Хоч вона й глуха, як скриня, а увійти і вийти з неї можна з двох боків: з підвалу, через люк, і через книжкову шафу в бібліотеці. Дорого обійшлася Крижу ця кімната: за роботу добре заплатив і за те, щоб нікому не розповідав у Яворі про цю скриню, теж відвалив без усякої скупості.

— Ну, мені така таємна кімната без усякої потреби! — засміявся Шатров. — Я не боюся грабіжників.

Усе, що було потрібно, Шатров уже з'ясував. Він поговорив з відставним муляром ще кілька хвилин і розпрощався.