Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

й усвідомлювали, що вони були не просто друзями, не просто побратимами — вони були істинними братами, хоч їх і не пов’язували узи крові.

— Тимофію... — Марко з хвилювання й радості ніяк не міг дібрати слова.

А Тимофій не став нічого говорити — він просто рвучко й міцно обійняв свого друга.

Увечері друзі сиділи удвох на ґаночку. Квітневий вечір був тихий і теплий, а прозорий купол весняного неба блідо-лавандового відтінку з пір’ястими хмарками, пофарбованими рожевим світлом останніх сонячних променів, почав мерехтіти зірками. Вечірнє повітря було насичене пахощами ще вогкуватої після танення снігів землі, торішнього листя й тонкого, ледве помітного запаху молодої трави та набубнявілих бруньок. Але Тимофій із Марком не помічали цієї краси — серця обох терзав смуток. Збулися їхні мрії, пішли в минуле всі їхні турботи і тривоги, зате прийшли нові. Обидва мовчали й замислено дивилися у весняні сутінки.

— Скільки ми ось так ще воюватимемо, Тимофію? — перервав мовчання Марко.

— Важко сказати! Стільки, скільки треба буде. Доки не здобудемо свободу та не обстоїмо свою Україну. А хіба вона не варта того, щоби за неї боротися?! Або доки всі не навчаться бачити один в одному людей, а не лише панів і хлопів. Марку, а як сильно ми змінилися з того часу, як вирішили взяти участь у війні! Пам’ятаєш, які ми були безтурботними та бездумними. А тепер? Адже я скоро батьком стану! А ніби лише вчора за дівками волочився та в походи на татар ходив!

— Я теж. Христина писала мені, що чекає дитину, — зніяковіло усміхнувся Марко.

— А що ж ти раніше мовчав? — здивувався Тимофій. — Оце вже дійсно радісна новина!

— Та ну я й сам ніяк звикнути до цього не можу, тому й мовчав, — ніяково усміхнувся Марко.

— Дай Бог вам сина! Якраз моїй донечці наречений буде! — задоволено хихикнув Тимофій.

— А якщо і в мене, і в тебе сини народяться? Або обоє матимемо доньок? Що тоді робитимеш? — усміхнувся Марко, а потім трохи спохмурнів. — Тимофію, краще відвези Орисю з Волховиць. Відвези до Києва, поселиш її у Христини. Якщо ти дійсно зібрався йти воювати, то на кого ти її залишиш? Юрій зі мною їхати зібрався, а залишати її на гайдуків я не раджу, адже Христину кинули джури, ледь дізналися, що її батька немає в живих. Та й там їй буде набагато безпечніше. І Орися в Києві має знайомих, тож не буде самотньою.

— Ну, зараз я її ніяк не зможу повезти — сам розумієш. А ось як народить, то, мабуть, буде краще, якщо вона поїде звідси. А чому ж Голуб виїхав до Польщі? Чи не назавжди?

— Ой, не знаю! Він поїхав, нічого нікому не сказавши. Просто приїхав звідкись сам не свій, зібрав свої пожитки і поїхав, і матір із собою забрав! Я тоді, улітку, як поїхав зі скандалом, то так і не помирився з мамою. Навіть не знаю, чи побачу її коли-небудь.

— Не мучся через це — тітонька тобі вже давно пробачила! Вона ж твоя матір, і ти і Даринка для неї — все на цьому світі! Справа в тому, що Голуб приїжджав сюди в листопаді, — відповів Тимофій. — Якраз тоді, коли Орисю всі вважали загиблою. Може, тому він і поїхав, бо дочки — найцінніше, що він має на цьому світі. Можливо, він і повернеться назад. А не повернеться, то, в будь-якому разі, щойно випаде нагода, Голубу треба повідомити, що Орися жива — тоді і твоїй матері напишемо.

Обоє замовкли.

— Я дуже шкодую, що влітку не відвіз Орисю до батька, коли він просив мене про це. Можливо, тоді все по-іншому склалося б, — задумливо промовив Тимофій. — А так...

— Не горюй, Тимофію, марно — минулого не повернеш. Та й покійний пан Матвій навряд чи відступився б від Орисі. А відвези ти її до батька, то твій брат неодмінно б із ним домовився в обхід тебе — Голуб навряд чи проґавив би таку нагоду! Ні на що не подивився б! Господи, у голові не вкладається те, що пан Матвій учинив! Гаразд, Царство йому Небесне! Адже про небіжчиків погано не говорять, — невесело всміхнувся Марко.

Тимофій ретельно обдумав пораду Марка й вирішив залишити маєток, а Орисю перевезти до Києва — адже і він, і його племінник збиралися йти воювати. Тому наступного ранку Тимофій розповів про своє рішення Юрію.

— Але що буде з Волховицями, дядьку? Що нам робити з будинком, із землею? — промовив Юрко.

Тимофій зітхнув — Волховиці були їхньою домівкою, вони обидва тут народилися й виросли, тут переживали свої радості й горе, тут були поховані їхні батьки, їхні предки. І як це все залишити? Як кинути? Якби знати, що це тимчасово, а раптом доведеться покинути рідний дім назавжди?

— Доведеться все залишити, Юрку, — відповів Тимофій після деякого мовчання. — Адже невідомо, що буде далі. Ні ти, ні я не знаємо, чим закінчиться ця нова війна. А весь час жити, як на пороховій діжці, ми не зможемо. Якщо поляки візьмуть гору, то ні тобі, ні мені не пробачать участі в цій війні. Ну а якщо переможемо ми, то тоді повернемося сюди. У будь-якому разі грамоти на землеволодіння ми маємо, золото сховаємо, а там подивимось, як життя складеться. Як Орися народить, тоді й заберу її. Оксана говорила, що їй недовго залишилося ходити.

Юрій зітхнувши, погодився з дядьком — адже однаково не мали вибору. Марко пробув лише пару днів — довше просто не міг. Провівши Марка та Юрія в дорогу, Тимофій та Орися залишилися удвох.

Першого дня травня Тимофій з Орисею гуляли в садочку, який знову зацвів та п’янив своїми пахощами. Спираючись на руку чоловіка, Орися мимоволі згадала, як минулої весни вона з тугою за своїм милим брела цим самим садком, таким гарним і квітучим, як і нині. Тільки тепер її коханий,