Віктор Гюго - Трудівники моря

— Присутній тут посланець від меса Летьєрі одержав для вас дозвіл і, підписавши заяву на шлюб у метричній книзі, — великим пальцем лівої руки високоповажаний Жакмен Ерод вказав на Жільята, що звільняло його від необхідності вимовити його ім'я, — посланець меса Летьєрі сказав мені нині вранці, що мес Летьєрі надто зайнятий, аби прийти особисто, і бажає, щоб вінчання відбулося негайно. Але цього бажання, вираженого словами, не досить. Даючи дозвіл, я й так відступаю від деяких правил, тому я не можу зразу перейти до вінчання, не впевнившись у згоді меса Летьєрі. Мені треба бачити хоча б його підпис. Якою б великою не була моя добра воля, я не можу задовольнитися переданим мені словом. Потрібен хоч рядок, написаний його рукою.

— За цим діло не стане, — сказав Жільят і подав превелебному деканові аркуш паперу.

Декан узяв папір, пробіг його очима і, очевидно, пропустивши кілька рядків, які не мали відношення до справи, прочитав уголос:

«…збігай до Декана по дозвіл. Я хотів би, щоб весілля відбулося якомога скоріше, найкраще — сьогодні».

Жакмен Ерод поклав папір на стіл і додав:

— Підписано Летьєрі. Було б шанобливіше звернутися безпосередньо до мене. Та оскільки йдеться про мого колегу, я більшого не вимагаю.

Ебенезер знову глянув на Жільята. Існує безмовне розуміння душ. Ебенезер відчував, що тут є якийсь обман, але в нього не було сили розкрити його; можливо, йому не хотілося думати про це. Чи то скоряючись таємному героїзмові душі Жільята, про який він здогадувався, чи просто, бувши приголомшеним несподіваним щастям, він не зронив і слова.

Декан узяв перо і за допомогою реєстратора заповнив пробіли на сторінці метричної книги, потім випростався і жестом запросив Ебенезера і Дерюшетту підійти до столу.

Обряд почався.

То була дивна хвилина.

Ебенезер і Дерюшетта стояли поруч перед священиком. У них було відчуття, знайоме тому, хто бачив у сні власне вінчання.

Жільят стояв осторонь, у тіні колони.

Дерюшетта прокинулась уранці у відчаї і, думаючи про домовину й саван, одяглася в біле. Ця похмура думка зробила їй послугу в хвилину вінчання. Біла сукня миттю перетворила дівчину в молоду. Могила — теж своєрідні заручини.

Дерюшетта ніби випромінювала внутрішнє сяйво. Ніколи вона не була такою вродливою, як в ту мить. Недолік Дерюшетти полягав у тому, що вона була гарненькою, але не красунею. Її краса грішила, якщо можна назвати гріхом надмір миловидності. У хвилини душевного спокою, тобто за відсутності пристрасті й скорботи, Дерюшетта, як ми вже зазначали, була особливо привабливою. А зараз відбулося перетворення чарівливої дівчини в ідеал дівочої чистоти. Дерюшетта, звеличена любов'ю і стражданнями, піднялася, — хай мені буде прощений цей вислів, — на вищий ступінь у своєму ангельському чині. Вона була такою ж цнотливою, але в ній появилось більше гідності, такої ж свіжої, але ще запашнішої. То була стокротка, яка перетворилася в лілію.

На її щоках ще не до кінця висохли недавні сльози. В куточку її усміхненого рота бриніла сльозинка. Ледве помітні сліди сліз — потаємна і солодка окраса щастя.

Декан, стоячи перед вівтарем, поклав палець на розкриту Біблію і голосно запитав:

— Чи не перечить хтось цьому шлюбові? Ніхто не відповів.

— Амінь, — мовив декан.

Ебенезер і Дерюшетта ступили на крок до превелебного Жакмена Ерода. Декан сказав:

— Джое-Ебенезер Кодре! Чи хочеш ти взяти собі за дружину цю ланку?

— Так, — відповів Ебенезер.

— Дюранда-Дерюшетта Летьєрі, — вів далі декан, — чи хочеш узяти собі цього молодика за чоловіка?

Знемагаючи від надміру щастя й радості, як лампада, що гасне від надміру масла, Дерюшетта ледь чутно прошепотіла:

— Так.

Згідно з обрядом англіканського вінчання, декан, оглянувшись, звернувся у темну пустку церкви з урочистим запитанням:

— Хто віддає цю жінку чоловікові?

— Я! — гукнув Жільят.

Запала мовчанка. Ебенезер і Дерюшетта, що захлиналися від блаженства, раптом відчули, як у них тоскно стиснулося серце.

Декан уклав праву руку Дерюшетти в праву руку Ебенезера, і Ебенезер сказав Дерюшетті:

— Дерюшетто! Беру тебе за дружину, і будеш ти кращою чи гіршою, багатшою чи біднішою, хворою чи здоровою, любитиму тебе до самої смерті, в чому даю тобі свою клятву.

Декан уклав праву руку Ебенезера в праву руку Дерюшетти, і Дерюшетта сказала Ебенезерові:

— Ебенезере! Беру тебе за чоловіка, і будеш ти кращим чи гіршим, багатшим чи біднішим, хворим чи здоровим, любитиму й слухатимусь тебе до самої смерті, в чому даю тобі свою клятву.

Декан запитав:

— А де ж обручка?

То була непередбачена обставина. В Ебенезера, захопленого подіями зненацька, обручки не виявилось.

Жільят зняв з мізинця золотий перстень і подав його деканові. Очевидно, то була обручка, куплена вранці у ювеліра в торговельних рядах.

Декан поклав обручну на Біблію, потім вручив її Ебенезерові. Ебенезер узяв тремтячу руку Дерюшетти і, надівши обручку на безіменний палець, виголосив:

— Цією обручкою я поєднуюся з тобою.

— В ім'я отця, і сина, і святого духа, — промовив декан.

— Хай буде так, — озвався паламар. Декан підвищив голос.