Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

Володимира вразив голос сина, стало боляче, що Ярослав не розуміє його тривоги й смутку.

— Не гнівайся на мене, Ярославе, що посилаю тебе в полунощні землі, нині є дві твердині на Русі — Київ і Новгород…

— Посилаючи мене в Ростов, ти говорив, що й то твердиня Русі.

— Так, Ростово-Суждальська земля також твердиня — близько Ітиль-ріка, булгари, хозари…

— Надіюсь, отче, ти знаєш, що я в Ростові жив душа в душу з боярством і людіями, вірно служив і тобі.

— Знаю, Ярославе, а все ж Ростов не Новгород, буде віднині під моєю рукою, сам догляну.

— До Ростова далеко, сам знаєш — двічі ти примучував в’ятичів, аби й тепер там лиха не сталось, — з-під нахмурених брів подивився Ярослав на Володимира.

Князь Володимир пильно стежив за сином — невже ж він справді тривожиться за нього — батька чи, може, насміхається з нього?

— Ти що… лякаєш мене, Ярославе?

— Ні, отче, я говорю тобі лише правду; неспокійна Ростово-Суждальська земля, людіє там добрі, ревні, люблять Київ, нове ж прищеплюється трудно.

— Як сказав, так і буде — дивитимусь за Ростовом, дбатиму про нього… Ти ж бережи Новгород.

— А що мені в Новгороді?! Це — твій город, ти сам сидів князем, докінчуватиму те, що ти почав, стоятиму, як і ти.

«Стоятиму, як і ти?» Про що говорив Ярослав? Князеві Володимиру довелось у Новгороді не тільки стояти, коли Ярополк захотів один сісти на столі в Києві, це новгородці не потерпіли свавілля київського князя, досить було йому кинути клич — і вони встали за своє право, пішли на Київ.

— Новгород і Київ з’єднує велика, свята дружба, — сказав Володимир, — і люди там суворі, тверді. Звикнуть до тебе, зумієш їх зігріти — віддані будуть, вірні. До того ж, і поміч у Новгороді матимеш добру — посадником там сидить Добриня — уй мій, кормитель.

Гірка посмішка промайнула в куточках уст Ярослава.

— Мене любила Ростово-Суждальська земля, і я любив її… Що ж, отче, якщо так судила доля, я вже здалік люблю й Новгород, швидше хочу туди їхати, покинути Київ… А посадник твій у Новгороді мені не буде потрібен, адже сам сидітиму князем.

Князь Володимир відчув з слів Ярослава, як тому важко нині, після смерті матері, бути в Києві, говорити з ним, отцем, у цій палаті, ще важче думати про те, що буде далі.

— Сину! — сказав Володимир. — Я покликав тебе, щоб повідати все про Новгород і полунощні землі, хочу, окрім того, сказати, що мені боляче виряджати тебе…

Він ступив уперед, зупинився близько від сина.

— Ти, Ярославе, — хрипким голосом промовив Володимир — перший, улюблений мій син від матері Рогніди… Чуєш, її вже немає, не буде, тож скажу тобі — я любив тільки її, за що мучусь і страждаю нині, сину…

Співчуття, тепле синівське слово?! Ні, князь Володимир не ждав і не міг їх ждати, він просто хотів сказати нарешті правду якщо не Рогніді, то її сину… А може, думав Володимир, Ярослав зрозуміє його і простить?

Мовчазний і суворий стояв Ярослав, бачив перед собою великі батьківські очі, в яких були тривога, біль, смуток, бліде перекошене обличчя.

— Прощай, отче! — сказав він. — Я твій син і буду таким довіку, але є Русь, і я служитиму їй до сконня…

— Прощай! — тихо вимовив князь Володимир.

…Так і розійшлись отець з сином, у кожного в душі залишились тільки біль і образа, — не стало Рогніди, й не було вже сили, яка б їх могла замирити.

Ярослав зайшов до сестри Предслави: разом вони й раніше перемагали горе й розпач, самотнім вирушав він до Новгорода, ще більш самотньою залишалась на Горі сестра.

— Я прийшов, сестро, щоб попрощатись з тобою, — сказав Ярослав, переступивши поріг її світлиці.

— Чула, — перебила його Предслава, — приймаєш ти честь велику, їдеш до Новгорода князем.

Ярослав теплими очима подивився на сестру, що була дуже схожа на матір свою Рогніду — таке ж лляне волосся, голубуваті очі, мила, привітна.

— Чи велика це честь, сестро?! — смутно промовив він. — Князем я вже був, мав Ростово-Суждальську землю, нелегко мені там доводилось, багато сил поклав, аби тримати цю землю в покорі й пошані до Київського столу. Там я вірно служив отцю…

— Але Новгород — то більший город, полунощна земля безмежна.

— Важка й неспокійна Новгородська земля, її оточують ворожі, злі язики, глад, холод ходять по тій землі, мор косить людей… Від того й брат наш Вишеслав загинув.

Почувши ім’я покійного брата, Предслава залилась сльозами.

— І не добра хотя, батько посилає мене до Новгорода…

— Так що ж він хоче?

— Після того, що сталося з матір’ю, — у запалі говорив Ярослав, — батько не хоче бачити мене в Києві чи Ростові, посилає в полунощні землі, робить князем-ізгоєм.

— Ти говориш страшні слова, — жахнулась Предслава. — Тоді не їдь, не їдь туди, брате.

— Ні, Предславо! — рішуче промовив Ярослав. — Що я, а що батько Володимир?.. Слово його — закон, десницю підтримує Христос, за ним Гора… До Ростова мені не повертатись, у Києві не бути, єдиний шлях — до Новгорода… Що ж, краще там, ніж тут, може, там, у Новгороді, волі більше, бояри й воєводи ліпші, а я стану одмесником отцю Володимиру.

— Ярославе! Ти про що говориш, що замислив!

— Нічого я поки що не говорю і нічого не замишляю… Одного шкода — залишаю тебе в Києві. Ти ж, Предславо, не забувай про мене, сидячи в Києві, дивись, що тут робиться, щось помітиш — сповісти, пришли грамоту…

— Все зроблю! Дивитимусь і повідомлю! Тільки чому, чому мені так страшно, брате?!

У Великій Луці на зимовому шляху з Новгорода до Києва князь Ярослав зустрів корсту з тілом брата свого Вишеслава. Це була невесела, скорбна зустріч живого з мертвим, надій з тліном.

Ще здалеку дружина, яка оточувала князя Ярослава, побачила на шляху похід: попереду з чорними корогвами, що смутно колихались над снігом, їхало кілька десятків вершників, за ними восьмерик коней тягнув сани з видовбаною з дуба й щільно закритою віком просмаленою корстою, за ними на багатьох санях їхали нарочиті мужі Новгородської землі, а ще далі верхи й пішо, змінюючись на погостах, з сокирами й рогатинами поспішали смерди — требити путі, класти мости, одбиватись від диких звірів, що зграями ходили в лісах.

Схопившись з коня, князь Ярослав підійшов до саней, на яких стояла корста, просто в снігу упав на коліна, підняв руки д’горі й тужно мовив:

— О брате мій Вишеславе, чи