Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

Добре спілкуюся з поетом У. Яричевим. Недавно ще познайомилася з працівником газети «Известия», сивим Ґапуром.

Мені неймовірно подобається цей освічений літній чеченець, який уміє тактовно пожартувати і, попри всі негаразди, залишатися порядним. Він заступник шефа в газеті «Известия», а головний там Аланів тато.

Ґапур пообіцяв, що якщо «моїм» вдасться викурити мене з рідної редакції, то він постарається влаштувати мене в газету «Известия» спеціальним кореспондентом. Щоправда, Аланів тато, після того як я не віддала йому свій воєнний щоденник, висловлюється проти. Але Ґапур має мрію відкрити власну газету «Народ».

Мені б дуже хотілося розпрощатися з «Молодістю», але через фінансові труднощі й відсутність робочих місць мушу терпіти. Учора хитрий Алан підлаштував мені зустріч із бухгалтеркою — вона простягла мені порожній папірець і попрохала: «Підпиши, це формальність». А сам Алан утік.

Я підписала, не розібравшись, навіщо це треба, і, як виявилося згодом, то був не до кінця складений (!) папір про те, що я згодна з тим, щоб мене звільнили! Найцікавіше: у списках на звільнення немає ні керманича нашої газети Професора, ні самого Алана, ні бухгалтера!

Я швидко написала заяву про те, що в мене на утриманні хвора мати, ми не маємо житла й пенсії і на цій підставі мене слід звільняти в останню чергу, а не підсувати мені папірці такого штибу. Вони скривились, але сильно сперечатися побоялись, знаючи мою вдачу.

P. S. Крім усього іншого, любий Щоденнику, мені погрожували. Військові. Я дуже боялася, що вони заподіють мені зло, але вони сказали, щоб я спалила тебе і забула все, що писала у війну, інакше не жити ні мені, ні мамі.

Ще лаяли за деякі статті, які мені «більше писати не слід».

П.

21.09.

Привіт!

Багато було думок. Однак я не зможу вбити тебе, Щоденнику, бо в тобі набагато більше, ніж життя одного або двох людей. Якщо покласти на терези моє життя і твою значущість, ти переважиш.

У новинах розповідали про Кармадонську ущелину і зниклу знімальну групу Сергія Бодрова-молодшого. МНС спочатку вело пошук людей, але потім, пославшись на те, що в тунелі, куди люди забігли перед обвалом, є гірська річка й усіх там затопило, припинило пошуки. Але волонтери-рятувальники не пішли з місця трагедії. Самі, без техніки, бурили свердловини, шукали живих або тіла померлих! Знайшли цілий футляр від плеєра, без батарейок. Отже, хтось був живий увесь цей час?! Хтось же їх вийняв.

Нижній поверх тунелю залито водою. Звичайні люди, які мимоволі стали рятувальниками, досі не йдуть звідтіля, сподіваються знайти хоч когось.

Я вмію розмовляти з книгами. Запитала за Кораном: чи живі вони? Мені відповіли: «Вони — постали перед Нами». Отже — ні.

Мені дуже жаль, що з людьми в Кармадонській ущелині трапилося нещастя. Я бажаю їм, щоб у них було все, чого вони захочуть у часі та просторі. Хай допоможе їм Всевишній!

05.10.

День виборів!

Ніщо не є таким близьким до дурості, як розум без здорового глузду. (Неккер)

Стрілянина вчора й сьогодні на вулицях міста. Але не сильна.

Народ «обирає» А. Кадирова! Хоча його давно вже обрали. Ніхто про інших кандидатів не говорить. Усюди чути: «Кадиров! Кадиров!» У народі вперті чутки. Хто сьогодні одружиться — одержить у подарунок машину від Ахмата. Хто народить дитину — 50 тис. рублів.

Звідки такі фінанси в простого мулли?! Загадка.

Я продовжую навчатись у Школі кореспондентів. Бачу там поета У. Яричева — він викладає. Інал передумав мене публікувати в антології поезії, образився на байдужість до його персони.

Мені потрібно ставити шість коронок і ставити пломби в десять зубів. Коли це стане можливим у моїй країні? Ми з мамою відсилали до адміністрації Старопромисловського району лист про допомогу. Адже в новинах по телевізору вперто передають, що бідним людям допомагають, хворим виділяють гроші на ліки тощо.

Наш будинок відновленню не підлягає — його зруйновано, мене було поранено, ми живемо досі без опалення та ліків. Але нам прийшла відповідь з адміністрації: у будь-якій допомозі відмовлено. Про що папір із підписом долучаю до твоїх сторінок.

13.10.

А тепер відгадай, хто переміг на виборах? Правильно, А. Кадиров!

Знову легко затрусилися будинки — люди цього навіть не помітили в метушні проблем і нещасть. Науковці попереджають про можливий землетрус на Кавказі до дев’яти балів.

Не дивно. У Чечні є місця, які тутешні старі називали особливими, священними. Проходячи цими місцями, подорожні знімали взуття й говорили пошепки. Тепер там носяться, брязкаючи залізними гусеницями, російські танки, БТРи і стріляють із важких гармат.

Ніхто не думає, як жити далі.

Грошей і на половину зубів не знайшлось, але частину з них усе ж таки вдалося відремонтувати. Я виявила небачену хоробрість, коли мені виймали нерви відразу з кількох зубів. У лікаря пробула близько семи годин. Поки сиділа, відкривши рот, устигла помедитувати на стелю, помолитись і подумки переказала собі дві поеми Шекспіра.

24.09.

У нас з’явилося кошеня. Було так: російські солдати покинули свій пост «Вишку», недобудовану дев’ятиповерхову споруду біля заводу «Електроприлад». Наказ іти звідти був раптовим, тому що вони скотилися стрімголов. Спочатку люди нашого чотириповерхового будинку, де ми живемо з ласки Таїси, зраділи: тепер не буде дурної стрілянини по собаках і по двору з мирними жителями з автомата (щиро засмутилися тільки торгівці горілкою — адже вони втратили постійних і надійних клієнтів), але потім мешканці знову виявились невдоволеними. Річ у тому, що в російських солдатів на «Вишці» завелося кошеня. Маленька триколірна кицька — їхня бойова подруга. Але, тікаючи похапцем, вони забули її аж ген угорі. Крихітна істота не могла спуститися сама.

Шість днів крики голодної, нещасної тварини чув увесь наш двір. Люди не наважувалися йти до «Вишки», слушно припускаючи, що її заміновано. Ніхто не хотів помирати! Тому невпинно висловлювались припущення, коли ж здохне саме кошеня! Тільки моя мама на шостий день, помолившись, прийняла рішення залізти на «Вишку». Я, зрозуміло, її відмовляла, розуміючи, що вона може покалічитись або померти, наступивши на міну. Але вона дуже вперта. Якщо вирішила йти, пішла. Я пішла за нею. Тому що поділяю долю того, хто поруч.

Ми акуратно розчистили дорогу, розсуваючи руками траву — на випадок, якщо там мінні розтяжки, але їх не було. Однак залізти нагору «Вишки» ми не зуміли — виявилось, там не всюди є простір зі сходами. Кошеня кричало, вже ледь живе. Воно завивало подібно до захриплого вовченяти в лісі. І зненацька